Український інформаційний портал Український інформаційний портал
17.12.2017
 TOP-20 людей
1) Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)
Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)

переглядів: 238110

2) Повалій Таїсія Миколаївна (співачка)
Повалій Таїсія Миколаївна (співачка)

переглядів: 205874

3) Ліхута Ігор (музичний продюсер)
Ліхута Ігор (музичний продюсер)

переглядів: 198854

4) Могилевська Наталя (співачка)
Могилевська Наталя (співачка)

переглядів: 148239

5) Ані Лорак [Куєк Кароліна] (співачка)
Ані Лорак [Куєк Кароліна] (співачка)

переглядів: 135713

6) Тіна Кароль [Ліберман Тетяна Григорівна] (співачка)
Тіна Кароль [Ліберман Тетяна Григорівна] (співачка)

переглядів: 125356

7) Лисенко Микола Віталійович (композитор)
Лисенко Микола Віталійович (композитор)

переглядів: 103681

8) Сумська Ольга В'ячеславівна (актриса, телеведуча)
Сумська Ольга В'ячеславівна (актриса, телеведуча)

переглядів: 103243

9) Костенко Ліна Василівна (поетеса)
Костенко Ліна Василівна (поетеса)

переглядів: 102407

10) Шевченко Андрій Миколайович (Футболіст)
Шевченко Андрій Миколайович (Футболіст)

переглядів: 101983

11) Подкопаєва Лілія Олександрівна (гімнастка)
Подкопаєва Лілія Олександрівна (гімнастка)

переглядів: 92321

12) Леся Українка [Косач (Квітка) Лариса Петрівна] (поетеса, письменниця)
Леся Українка [Косач (Квітка) Лариса Петрівна] (поетеса, письменниця)

переглядів: 72873

13) Лижичко Руслана Степанівна (співачка)
Лижичко Руслана Степанівна (співачка)

переглядів: 70996

14) Білокур Катерина Василівна (художниця)
Білокур Катерина Василівна (художниця)

переглядів: 61904

15) Сковорода Григорій Савич (філософ, поет)
Сковорода Григорій Савич (філософ, поет)

переглядів: 58651

16) Кличко Віталій Володимирович (боксер)
Кличко Віталій Володимирович (боксер)

переглядів: 58615

17) Клочкова Яна (спортсменка)
Клочкова Яна (спортсменка)

переглядів: 55144

18) Яма Владислав Миколайович (танцюрист)
Яма Владислав Миколайович (танцюрист)

переглядів: 52487

19) Литовченко Влада (модель)
Литовченко Влада (модель)

переглядів: 51400

20) Вєрка Сердючка [Данилко Андрій Михайлович] (артист, співак)
Вєрка Сердючка [Данилко Андрій Михайлович] (артист, співак)

переглядів: 51397


Знаменитості України

Чорновіл Вячеслав Максимович

(політик)

Чорновіл Вячеслав Максимович (політик)Чорновіл Вячеслав Максимович (політик)
переглядів: 15128
ua біографія
Чорновіл Вячеслав Максимович (24 грудня 1937 — 25 березня 1999) — літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу.

Кілька разів ув'язнений за "антирадянську пропаганду" (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988).

Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні.

Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки.

У радянські часи сім’я Чоновола зазнала переслідувань. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра, який не повернувся з ув’язнення.

Вячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов’язана майже річна перерва в навчанні 1958 року (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Жданові (Маріуполь), де працював спочатку теслярем, потім — у виїзній редакції газети “Київський комсомолець”). У студентські роки вже багато писав до газет. Протягом місяця склав усі пропущені сесії і 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему “Публіцистика Бориса Грінченка”, ще донедавна забороненого письменника.

З липня 1960 до травня 1963 років Вячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка. У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.

1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка.

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севрук та ін. Вячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60ті —70ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

4 вересня 1965 року виступив разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі "Україна" на прем'єрі фільму Параджанова "Тіні забутих предків" з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.

Того ж місяця за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті “Молода гвардія”. Тоді ж улаштовується літпрацівником у газеті “Друг читача”.

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до троьх місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший: 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: Вячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти "злочинців"), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув'язнених, і брежнєвські холуї змушені були на це зважати. Отож дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув'язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року Вячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові.

1970 року Чорновіл починає випуск підпільного журналу "Український вісник”, в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Під час відомої страхітної загальноукраїнської "зачистки" 1972 року його арештовують знову — попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання. Це знову суд над журналістом, суд над Словом: Мордовія, Якутія, Чаппанда, боротьба за статус політв'язня, підпільна публіцистика й новий, ще потужніший виток спротиву.

Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). “Зеківський генерал” — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец. Разом з Борисом Пенсоном Вячеслав Чорновіл написав книгу “Хроніка таборових буднів” (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі “Сучасність”.

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977—1978) під назвою “Тільки один рік”. Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного Пен-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української гельсінської групи. У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді Вячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

У травні 1985 року Вячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.

Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання “Українського вісника”, редактором та автором якого був протягом двох років.

11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема “Декларації принципів Української гельсінської спілки”, яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. Вячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо “Свобода”, а також розповсюджувалися самвидавом.

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам Вячеслав Чорновіл: «Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час "розвалу імперії", так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв'язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові "Демократичний фронт сприяння перебудові" була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах.»

У березні 1990 року Вячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради. З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року Вячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).

У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді Вячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва. З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети “Час/Time” (з січня 1995 до травня 1998) і “Час” (з жовтня 1998 до березня 1999).

Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики (у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські) — за збірку “Правосуддя чи рецидиви терору?”, “Лихо з розуму”, книгу “Хроніка таборових буднів”, публіцистичні виступи в пресі.

Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Нагородженний орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997).

25 березня 1999 року Вячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 року присвоєнно звання Героя України.
джерело: uk.wikipedia.org
додано: 21.12.2006
ua автобіографія
Я, Чорновіл Вячеслав Максимович, народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області у вчительській родині.

Родина зазнавала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. В 1937 році був заарештований і загинув в ув'язненні рідний брат мого батька - Петро Йосипович Чорновіл. Зазнавав переслідувань і батько. Нашій сім'ї доводилося переїжджати з села в село, міняючи місце роботи. Під час війни ми жили в селі Гусакове, а після війни моїх батьків з трьома малими дітьми буквально вигнав звідти новопризначений директор школи - комуніст. Вигнав і з роботи, і з квартири. Досі в сімейному архіві зберігається записка з вимогою залишити село протягом 24 годин. Тоді ми вся переїхали в сусіднє село Вільхівці біля Звенигородки, бо там проживав батько моєї матері Килини - Харитон Терещенко. У хаті діда ми й поселилися. Хата збереглася донині.

У 1955 році я закінчив із золотою медаллю середню школу в селі Вільхівцях і поступив на факультет журналістики Київського університету ім.Тараса Шевченка, який закінчив з відзнакою 1960 року. Ще під час навчання в університеті в мене сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання. Коли приїжджав на канікули додому, то пробував говорити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало. Не можу сказати, що за це мене дуже сварили, але завжди була батьківська турбота: до чого ж це приведе? Особливо тоді, коли 1957 року я був змушений на рік перервати навчання в університеті після публікації у факультетській газеті про моє "нестандартне мислення". Щоб не вилетіти з університету, я поїхав на ударну будову до Маріуполя ( на "перевиховання"), де працював у багатотиражці будівельників. Навколо мене гуртувалася цікава до знань, небайдужа до української культури і мови робітнича молодь. Моє вигнання для батьків було трагедією, бо вони були налаштовані на моє успішне навчання і майбутню кар'єру науковця, а тут раптом я опинився десь у Донбасі. Та все цього разу минулося.Я привіз в університет підшивку газет з моїми статтями, мене допустили до екзаменів , і я здав їх екстерном за пропущений рік. Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну.

З 1960 до 1963 року працював на Львівському телебаченні редактором молодіжних передач. 1963 року повернувся до Києва, працював у пресі, на будівництві Київської ГЕС, заввідділом газети "Молода гвардія", у редакції газети "Друг читача". Був активним учасником руху шістдесятників. Займався літературознавчою працею, готував до захисту кандидатську дисертацію, присвячену творчості майже забороненого тоді Бориса Грінченка. За публічний протест проти політичних арештів, виголошений у кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року, мене викинули з роботи, виключили з аспірантури, позбавили можливості публікувати свої праці. Почав друкуватися у "Самвидаві". Став автором і співавтором статей, які розповсюджувалися нелегально. Підготував два збірники матеріалів про політичні репресії в Україні: "Правосуддя чи рецидиви терору" (1966), "Лихо з розуму" (1967), за які в 1975 році мені було присуджено міжнародну журналістську премію. У нас на Батьківщині за них же мене було вперше засуджено 1967р. за звинуваченням у "наклепі на радянський суспільний і державний лад". Звільнили мене в 1969 році. Був безробітнім, перебивався випадковими заробітками, працюючи спостерігачем на метеостанції в Закарпатті (полонина "Плай"), землекопом в археологічній експедиції на Одещині, вагарем на залізниці у Львові. З 1970 по 1972 рік нелегально видавав журнал "Український вісник", що, як твердять дослідники, став найпомітнішим явищем політичної боротьби в Україні тих років. 12 січня 1972 р. був удруге заарештований і згодом засуджений за "антирадянську пропаганду й агітацію", що вважалося "особливо небезпечним державним злочином" (стаття 62 Карного Кодексу УРСР). Видання "Українського вісника" продовжили моя дружина Атена Пашко й мої друзі - Михайло Косів і Ярослав Кендзьор, що заплутало слідство. Всього в ув'язненні і на засланні перебував 15 років.

Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книжки "Правосуддя чи рецидиви терору" і "Лихо з розуму" - про те, як дехто ламався, а дехто вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в'язням: "Що? Навчилися у Чорновола?" Це було журналістське дослідження на власному досвіді. Ні, зламатися я не міг. Повернувшись із ув"язнення 1985 року, працював у Львові кочегаром (роботи за фахом не давали). Почав шукати людей, близьких мені за поглядами.Людям не нав'язувався, відчуваючи, що вони можуть мати неприємності від спілкування зі мною. Під час моїх переслідувань багато людей від мене відійшло. Моя дружина Атена багато про це розповідала, як наші знайомі, побачивши її здалека, переходили на інший бік вулиці. Ті люди, які з нами приятелювали, під час моїх арештів робили вигляд, що нас не знають. Тому я не поновлював знайомства навіть мого першого львівського періоду. Через те й розчарувань було небагато. Я завжди з пересторогою дивлюся на людей, які прямо зраджували або працювали в певних органах. Я знаю їм ціну. 1987 року відновив випуск позацензурного журналу "Український вісник". Тоді, і взагалі - на волі, в мене склалися дружні стосунки з Михайлом Горинем. Якраз 1987 року він вийшов з ув"язнення, я сказав йому про свою затію відновити випуск "Українського вісника" і запросив до співпраці. Михайло, не замислюючись, хоч був виснажений і хворий після концтабору, відразу поринув у ту справу. 1988 року став ініціатором створення Української Гельсінської Спілки, що була прообразом першої політичної партії і багато зробила для остаточного переходу Народного Руху України на державницькі й антикомуністичні позиції. Учасник та організатор львівських мітингів, демонстрацій та інших акцій 1988-1990 років. Пригадую демонстрацію 17 вересня 1989 року у Львові, коли, мабуть, близько 200 тисяч людей ішло від Порохової вежі до собору св.Юра, не зламавши ні однієї билинки. Ми всі тоді були просякнуті єдиною ідеєю. Зараз ті крила опустилися. Лідерів заїдають амбіції. Чи немає амбіційних людей в Америці, Франції, Німеччині, Великій Британії? Але там є чітко вироблена політична структура: людина знаходить своє місце, знаючи, що не всі можутьбути першими. У нас по-іншому.Але вірю - це мине.Україна прийде до єдності національно-демократичних сил.

4 березня 1990 року обраний депутатом Верховної Ради України і Львівської обласної ради. Від квітня 1990 року до квітня 1992 року (до введення президентського представництва) - голова Львівської обласної ради і облвиконкому. Був одним з ініціаторів багатьох економічних і політичних перетворень у Галичині: розробка принципів аграрної реформи і перші кроки до її здійснення - наділення селян землею, розробка концепції приватизації житла, акціонування промислових підприємств і приватизація у сфері побутових послуг та дрібного виробництва, усунення компартії від влади, створення незалежної преси, введення національної символіки, створення Галицької асамблеї і проведення у березні 1991 року галицького референдуму про незалежність України. У Верховній Раді був одним з керівників Народної Ради, зокрема її радикальної частини. Після референдуму 1 грудня 1991 року виступав за розпуск Верховної Ради і її дострокові перевибори. Те, що ця моя ініціатива не була підтримана, обренулося сповзанням України в економсічно-політичну безодню.

Член Великої Ради Руху від Установчого з'їзду Руху (вересень 1989). Був кандидатом у президенти України від Руху, здобув кожен четвертий голос в Україні, повністю перемігши в Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській областях та в багатьох районах, містах і селах решти областей України. Досі переконаний, що ми мали тоді реальні шанси на перемогу, якби були, кажучи словами Тараса Шевченка, "одностойне стали", якби вже тоді не проявилися розкольницькі тенденції декого з тодішніх лідерів Руху, які, всупереч волі майже майже всіх рядових рухівців, підтримали інших кандидатів. Був одним з ініціаторів переходу в опозицію до номенклатурної влади в Україні. На Ш Всеукраїнських Зборах Руху 29 лютого 1992 року обраний співголовою Народного Руху України, а від грудня 1992 року - головою НРУ. На цю посаду переобирався на всіх наступних з'їздах партії. Автор кількох книг публіцистики різними мовами, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, член Міжнародної письменницької організації "Пен-Клуб", учасник багатьох міжнародних конференцій, конгресів, семінарів, член Української Всесвітньої Координаційної Ради, член парламентської Асамблеї Ради Європи. Засновник і шеф-редактор газети "Час/Time" і "Час". Одружений. Дружина - Пашко Атена Василівна - поетеса, громадська діячка, голова Союзу українок в Україні. Маю право сказати, що чесно виконую оту свою студентську клятву служити Україні, дану під час випускного вечора 1960 року на Володимирській гірці в Києві. Може, це звучатиме банально, та все ж скажу: я хотів би ще раз прожити своє життя.
джерело: konus.in.ua
додано: 21.12.2006



]]> ]]>

© ukrfoto.net 2006-2017.
Авторські права на фотографії, розміщені в розділах "фото України" та "фото українців", належать їх авторам.
Матеріали сайту, за умови зазначення імені їх автора і посилання на UkrFoto.net, можуть бути використані іншими ресурсами.

Карта сайта: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17