Український інформаційний портал Український інформаційний портал
27.06.2017
 TOP-20 людей
1) Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)
Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)

переглядів: 234354

2) Повалій Таїсія Миколаївна (співачка)
Повалій Таїсія Миколаївна (співачка)

переглядів: 205029

3) Ліхута Ігор (музичний продюсер)
Ліхута Ігор (музичний продюсер)

переглядів: 197496

4) Могилевська Наталя (співачка)
Могилевська Наталя (співачка)

переглядів: 146455

5) Ані Лорак [Куєк Кароліна] (співачка)
Ані Лорак [Куєк Кароліна] (співачка)

переглядів: 134947

6) Тіна Кароль [Ліберман Тетяна Григорівна] (співачка)
Тіна Кароль [Ліберман Тетяна Григорівна] (співачка)

переглядів: 123521

7) Сумська Ольга В'ячеславівна (актриса, телеведуча)
Сумська Ольга В'ячеславівна (актриса, телеведуча)

переглядів: 102237

8) Костенко Ліна Василівна (поетеса)
Костенко Ліна Василівна (поетеса)

переглядів: 101271

9) Лисенко Микола Віталійович (композитор)
Лисенко Микола Віталійович (композитор)

переглядів: 101247

10) Шевченко Андрій Миколайович (Футболіст)
Шевченко Андрій Миколайович (Футболіст)

переглядів: 98376

11) Подкопаєва Лілія Олександрівна (гімнастка)
Подкопаєва Лілія Олександрівна (гімнастка)

переглядів: 89731

12) Леся Українка [Косач (Квітка) Лариса Петрівна] (поетеса, письменниця)
Леся Українка [Косач (Квітка) Лариса Петрівна] (поетеса, письменниця)

переглядів: 71927

13) Лижичко Руслана Степанівна (співачка)
Лижичко Руслана Степанівна (співачка)

переглядів: 69946

14) Білокур Катерина Василівна (художниця)
Білокур Катерина Василівна (художниця)

переглядів: 58742

15) Кличко Віталій Володимирович (боксер)
Кличко Віталій Володимирович (боксер)

переглядів: 57580

16) Сковорода Григорій Савич (філософ, поет)
Сковорода Григорій Савич (філософ, поет)

переглядів: 56080

17) Клочкова Яна (спортсменка)
Клочкова Яна (спортсменка)

переглядів: 54407

18) Яма Владислав Миколайович (танцюрист)
Яма Владислав Миколайович (танцюрист)

переглядів: 51421

19) Литовченко Влада (модель)
Литовченко Влада (модель)

переглядів: 50830

20) Вєрка Сердючка [Данилко Андрій Михайлович] (артист, співак)
Вєрка Сердючка [Данилко Андрій Михайлович] (артист, співак)

переглядів: 50556


Знаменитості України

Шевченко Тарас Григорович

(поет, письменник, художник)

Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)
Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)
Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)
переглядів: 234355
ua цікаві факти
Шевченко-поет
Т. Шевченко виступив як поет-новатор, приніс з собою в українську літературу «слово нове», новий світ поезії, неповторні образи, картини й барви, небачене раніше багатство й широчінь тем, ідей, мотивів, жанрових форм, вивів українську літературу на шлях реалізму й народності.
Писати вірші Тарас Шевченко почав ще до звільнення а кріпацтва. Перша згадка про один із його ранніх віршів, що дійшла до нас, датована 31 березня 1837 року. Про неабиякі художні здібності Тараса свідчить виконаний у Вільно найраніший відомий його малюнок, підписаний: «1830 года рисовал Тарас Шевченко».
У доробку Т. Шевченка на кінець 1839 року були поеми «Катерина», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», балада «Тополя», послання «До Основ'яненка», вірші «Перебендя», «Нащо мені чорні брови... ». Вони й склали першу його поетичну збірку - «Кобзар», яка побачила світ у 1840 році. Спеціально для неї Т. Шевченко написав вступний вірш-заспів «Думи мої, думи мої...» - програмний вірш «Кобзаря». Майже одночасно з «Кобзарем», 12 березня 1840 року, був поданий до цензури Є. Гребінкою альманах «Ластівка», до якого він долучив і перший розділ з нового твору Т. Шевченка ,--поеми «Гайдамаки» (розділ «Галайда»). За короткий час «Кобзар» і «Гайдамаки» набули широкої популярності. Листування й спогади сучасників поета дають чимало свідчень того, яке велике й сильне враження справили ці перші твори Т. Шевченка на всіх. Друкованих книжок не вистачало, і твори Т. Шевченка починають копіювати, переписувати. Такі списки, повні й вибіркові, поширюються в численних примірниках не тільки на Україні, а потрапляють і в Білорусію, і на Кавказ, перетинають кордони, їх пересилають у Варшаву, Прагу...
Осінь 1845 року - час виняткової творчої продуктивності для поета. Протягом жовтня - грудня він написав поеми «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», вогненну інвективу «Кавказ», послання «І мертвим, і живим...», цикл переспівів «Давидові псалми», вірші «Холодний Яр», «Минають дні, минають ночі...», «Як умру, то поховайте...» («Заповіт») та інші твори. Поет працює з величезним творчим натхненням та енергією. Однією з могутніх вершин революційно - викривальної поезії Т. Шевченка цього часу став «Кавказ» - рідкісної емоційної наснаженості твір, надзвичайно глибокий і значущий своїми суспільно-політичними ідеями. Через одинадцять днів після завершення «І мертвим, і живим...» поет пише нове послання - «Як умру, то поховайте...», звернене вже не до інтелігенції, а до народу, до селянства, яке єдине, за Шевченком, здатне і повинне повалити ненависний самодержавно - кріпосницький лад і натомість створити нове суспільство, суспільство здійснених ідеалів волі, нову, велику, вільну сім'ю вільних народів. У цьому творі, а любов'ю прийнятому народом як його «Заповіт», поет - трибун вже не «усовіщає», а кидає палкий революційний клич:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.

На початку 1846 року Т. Шевченко звів усі свої твори, написані протягом трьох попередніх років, у велику рукописну збірку під назвою «Три літа». 1846 року Т. Шевченком були написані балади «Лілея» й «Русалка», на початку наступного року - поема «Відьма». Разом в такими творами збірки «Три літа», які могли витримати цензурний контроль («Сова», «У неділю не гуляла...», «Єретик», «Наймичка» та ін.), вони мали ввійти до нового видання «Кобзаря», над підготовкою якого поет активно працював навесні 1847 року, але якому, одначе, не судилося побачити світ.
5 квітня за участь у Кирило - Мефодіївському товаристві Т. Шевченко був заарештований і відправлений до Петербурга. Було вирішено «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей мере дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский Отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Затверджуючи це рішення III відділу, Микола І власноручно збоку написав: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать». 31 травня 1847 поета в супроводі фельд'єгеря було відправлено до Оренбурга, де містився штаб Окремого Оренбурзького корпусу. Десять років тривало заслання Т. Шевченка. Позбавлений права творити, він, проте, криючись від стороннього ока, продовжує писати поетичні твори. З-під його пера з'являються поеми «Княжна» та «Варнак», історична поема «Чернець» і ряд ліричних віршів: «Не гріє сонце на чужині…», «Сон» («Гори мої високії…»), «Самому чудно, а де ж дітись?», «А. О. Козачковському» та інші. Т Шевченко з великою поетичною силою відтворив тягар свого підневільного життя в солдатській казармі. Під час переходу з Орської фортеці до укріплення Раім у складі Аральської описової експедиції Т. Шевченко написав вірш «У бога за дверми лежала сокира...», а під час зимівлі 1848-1849 років на Косаралі - «Царі», «Марина» і великий цикл ліричних поезій.
Творчість була для нього не тільки духовною потребою, а й формою протесту проти царського свавілля. Записуючи рядок за рядком, він підтверджував свої ж слова: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!.. »
Одна за одною виникають «захалявні книжечки» - таємні рукописні збірочки «невольничої поезії» Т. Шевченка. На третьому році заслання, після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, поет переписав свою «невольничу поезію» у нові маленькі саморобні книжечки, яких набралося двадцять сім. З'єднані разом, вони склали знамениту «Малу книжку» - перше чистове зведення віршів і поем 1847 - початку 1850 років. За доносом одного з офіцерів-«землячків», поета відправили в одну з рот у віддалене Новопетровське укріплення, розташоване на півострові Мангишлак, під якнайсуворіший нагляд. Настали найтяжчі часи Шевченкового заслання, період найбільшої ізольованості поета від світу, коли обірвалися навіть листовні зв'язки з нечисленними друзями на волі, встановлені у попередні роки. Протягом перших двох років перебування в Новопетровському укріпленні Т. Шевченко не писав. Тільки 1853 року, він потай відновив літературну творчість, але звернувся до нового для себе жанру - повісті. В одному з листів 1858 року Т. Шевченко зазначав, що повістей у нього «десятків коло двох набереться», нині відомі тексти лише дев'яти: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музикант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Усі вони написані російською мовою на засланні, і тільки другу частину «Прогулки с удовольствием и не без морали» поет закінчив 1858 року в Нижньому Новгороді. Місце заслання Т. Шевченко покинув 2 серпня 1857 року. Повернення із заслання викликало в Т. Шевченка приплив нових творчих сил. Він почав переписувати свої твори з «Малої книжки» до «Більшої книжки», значно їх виправив і відредагував, написав поему «Неофіти», вступ до сатиричної поеми «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава».
Злободенним був перший вірш Т. Шевченка, написаний після повернення з заслання,- «Сон» («На панщині пшеницю жала...»). В ньому з великою художньою силою змальовано мрії селян про давно очікуване звільнення з кріпацького ярма, висловлено народне розуміння «сподіваної волі». У вірші «Я не нездужаю, нівроку...» поет, тавруючи антинародну сутність царизму, проголошує революційний шлях розв'язання селянського питання за допомогою «сокири»:

Добра не жди,
Не жди сподіваної волі -
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру-
Та й заходиться вже будить.
джерело: kobzar3.narod.ru
додано: 27.02.2007
ua цікаві факти
Шевченко-драматург
Тарас Шевченко - не лише поет і прозаїк, а й драматург. Написав він кілька п'єс, але повністю збереглися лише драма "Назар Стодоля" та уривок з історічної драми "Микита Гайдай", в якій ідеться про національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти під керівництвом Богдана Хмельницького. Устами сотника Микити Великий Kобзар закликав слов'янські народи до братерства.
Захоплюючись театром, Т. Шевченко пробує свої сили в драматургії, створює історичну трагедію «Микита Гайдай» (1841), працює над соціально-побутовою драмою «Cлепая красавица». Pосійською мовою написана й драма «Назар Cтодоля», згодом перекладена (частково-самим Т. Шевченком) українською мовою для постановки на сцені аматорського студентського театру Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Cлава поета росте. В нього просять творів для друку видавець альманаху «Молодик» І. Бецький. Восени 1842 року Т. Шевченко написав поему «Гамалія». Цією поемою завершується перший період творчості поета.
Отже, він був поетом, драматургом, прозаїком, мислителем,істориком, етнографом, фольклористом і художником, який залишив велику образотворчу спадщину- понад тисячу творів. Одне слово, геній Великого Kобзаря надзвичайно широкий, багатогранний.
Літературна спадщина Шевченка- це "Kобзар", 9 повістей (із 20-ти задуманих), п'єса "Назар Стодоля", кілька уривків інших драматичних творів, щоденник та листи.
Українська література попередніх століть (творчість Kотляревського, Гребінки, Метлинського, Kостомарова) та красне письменство інших народів також мали вплив на формування літературних смаків Шевченка. Йдеться передусім про російську і польську літератури. Проте основне джерело його творів - життя народу, зокрема покріпачених селян.
Чималий вплив, особливо на ранню творчість Шевченка, мали збірки пісень М.Цертелєва, А.Метлинського, "Історія Русів", "Запорізька старовина" І. Срезневського, наукові праці з історії України М. Бантиш- Kаменського, М. Маркевича, козацькі літописи, зокрема "Літопис Величка".
джерело: kobzar3.narod.ru
додано: 27.02.2007
ua цікаві факти
Шевченко-художник
25 квітня 1838 року в домі K. Брюллова сам Василь Андрійович Жуковський вручив Тарасу Шевченку відпускну. З цього ж першого дня волі він стає учнем Академії мистецтв, увесь поринає у світ навчання і творчої праці- і як художник, і як поет.
КKарл Брюллов стає учителем Шевченка. Перед молодим художником розкривається дивосвіт мистецтва, велике таїнство і чародійство барв, живопису.
Художні твори Шевченка Академія мистецтв невдовзі відзначає срібними медалями. Та вже і в цей час в душі молодого митця над сріблом академічного живопису бере гору золото народного слова.
Величезна роль у самовизначенні Шевченка як художника,поета і революціонера належала Петербургу, місту, в якому він провів у цілому 17 років свого життя.
Живучи в Петербурзі, Шевченко не втрачав своїх зв'язків з Україною...
Він нерідко бував у Ширяєва, і вони розмовляли вечорами, іноді він в нього читав і декламував твори Пушкіна і Жуковського. Майстерня Ширяєва стала особливо відомою в 1836 році після здійснення розпису стін і плафонів Великого театру в Петербурзі. Чимала частина цього декоративного живопису була виконана Шевченком, в той час уже значним рисувальником.
Тарас ночами ходив у Літній сад малювати із статуй і мріяти про волю, а в свята милувалися великими творами живопису в залах Ермітажу. Душа його поривалася до академії. На той час він уже досить вдало малював портрети аквареллю.
джерело: kobzar3.narod.ru
додано: 27.02.2007
ua цікаві факти
Шевчннко - географ-дослідник


Одна з найбільш маловідомих сторінок біографії великого Kобзаря - участь в Аральскій географічній експедиції 1848-1849 років.
Її організація була покладена на капітан-лейтенанта флоту Олексія Івановича Бутакова, який очолив експедицію за рекомендацією всесвітньо відомого мореплавця Ф.Ф. Біллінсгаузена. В Оренбурзі Бутаков звернувся до начальника Оренбурзького краю генерала В.А. Обручева з проханням включити до складу експедиції рядового Шевченка як художника, оскільки за відсутності фотографій успіх її залежав би від того, як вона наочно оформлена. Kрім того, це б дозволило Шевченку малювати, писати і разом з тим позбавило б його труднощів солдатської служби. Вирішити це питання було не так просто, бо Тарас Григорович в солдати відправлений з таким вироком: „Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений определить в Оренбургский отдельный корпус, поручив начальнику иметь строжайшее наблюдение, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Миколі Першому цього здалось мало, і він власноручно приписав: „Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. До речі, в експедицію було включено ще одного, поляка, студента-геолога з Варшави Томаша Вернера.
З 5 травня 1848 року Тарас Григорович - художник-дослідник Аральської географічної експедиції. Про це радісно повідомляє у листі А. Лизогубу: „Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернувся тілько!.. А йду, їй-богу веселий”. А небезпека для учасників експедиції дійсно була: в степу загроза захворіти холерою чи чумою, потонути в бурхливому недослідженому морі, загинути в сутичці. Південне узбережжя Аралу входило у Хивинське ханство, вороже до Рорсійської імперії.
Тарас Шевченко нарешті скинув ненависний йому солдатській мундир і, за свидченням очевидців, ходив у парусиновій сорочці і шараварах, а зимою - у чорному сюртуку і драповому пальті. Про це пише О.І. Макшеєв, штабс-капітан Генерального штабу, заступник начальника експедиції. З ним Тарас Григорович найбільше подружився, і під час сухопутної подорожї жив разом в одному наметі- „джоламейці”. Ось що згадує Макшеєв у своїх спогадах: „Шевченко был весел и по-видимому очень доволен раздольем степи и переменного своего положения. Походная обстановка его нисколько не тяготила». На привалі поет жартівливо звертався до Макшеєвого денщика зі словами: „Дай, братец, квасу со льдом, ты знаешь, что я не так воспитан, чтобы пить голую воду».
Через три місяці, з 30 липня 1848 року починається морська частина експедиції. На шхуні „Kонстантин” було двадцять сім чоловік і з них чотири офіцери. Шевченко разом з Вернером плавають на кораблі у офіцерській каюті.
Тарас Григорович багато малює: пейзажи, портрети. Збереглось понад сто робіт, серед них- „Днювання експедиційного транспорту в степу”, „Kрутий берег Аральського моря” та інші. Натхненно пише. На цей період припадає основна частина його письменної творчості в засланні.
З приходом весни експедиція продовжувала дослідження моря, аж до 22 вересня 1849 року. Звіт Аральської географічної експедиції був гідно оцінений великими географами О. Гумбальдом і В.Семеновим Тянь-Шанським. Німецький учений, ознайомившись з ним, написав: „Це істинно відкриття в географії”. Семенов Тянь-Шанський, підсумовуючи результати досліджень, підкреслив, що її успіх був би неможливий без чудових іллюстрацій Т.Г.Шевченка. За уміле керівництво О.Бутаков став дійсним членом Російського Імператорського географічного товариства. А Микола Перший наказав Бутакова піддати суворому дисциплінарному стягненню і встановити за ним таємний нагляд. Причина такого рішення втому, що Олексій Іванович , обговоривши з генералом В.Обручевим ситуацію з Шевченком, подав офіційне клопотання про присвоєння Тарасу Григоровичу звання унтер-офіцера. Вони зрозуміли, що це могло б дуже полегшити становище Шевченка і, можливо, скоротити час заслання. Обручев скріпив документ своїм підписом, і він опинився в сумці фельд'єгера. Але за іронією долі- поруч відправили донос про те, що, всупереч повелінню імператора, засланному політичному Шевченку було дозволено писати, малювати, вести вільне листування і навіть ходити в „партикулярном платье”.
джерело: kobzar3.narod.ru
додано: 27.02.2007
ua Біографія
Т.Г.Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.

Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор “Кобзаря” виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури така ж, як роль Пушкіна в російській, Міцкевича — в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї кріпаків поміщика В.В.Енгельгардта. В 1822 р. батько Григорій Іванович Шевченко віддав його “в науку” до дяка в селі Кирилівка (куди переїхала родина) Павла Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчивс читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знанн з арифметики.

По смерті матері Катерини Якимівни (1823), а згодом і батька (1825), Тарас деякий час був “школярем-попихачем” у дяка І. Богорського. Вже в шкільні роки у нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” (Шевченко Т. Автобіографія // Повне зібр. творів: У Т.6. - К., 1963. - Т. 5. - С. 250. Далі при посиланні на це видання зазначаються том і сторінка) і вперто шукав у сусідніх селах учител малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

Дитячі враженн залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, свавол поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця.

Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, засвідчує характер незвичайний, натуру чутливу і вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову й цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе” (Шудря М. З валкою за дідичем // В сім'ї вольній, новій. Шевченківський збірник. Вид. 3. - К., 1986. - С. 301–305; Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім... - К, 1989).

Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшаній, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові литовського військового губернатора П. Енгельгардту. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”. У березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П. Енгельгардта. І лише на початок вересн опиняється у Вільно, де служив його пан.

Там він виконує обов'язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Згодом його віддають учитис малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775—1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (?—1835), професора живопису Віленського університету. Післ початку “листопадового” польського повстанн (1830) литовський військовий губернатор О. Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Невдовзі помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В.Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв І.Сошенком. Він і його товариш художник А. Мокрицький багато роблять для полегшення долі юнака, знайомлять його з Є.Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським, які відіграли в житті Шевченка надзвичайну роль,— викупили його з кріпацтва (1838).

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М.Луніна, А.Лагоди, О.Коцебу та інших, автопортрети). І саме в цей час прокидається його поетичний талант.

Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р. Із перших поетичних спроб відомі вірші “Причинна” та “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Кілька своїх поезій Шевченко в 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840 р. з'являєтьс перша збірка Шевченка — “Кобзар”.

Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка — Нащо мені чорні брови”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала. Пізніше І. Франко писав: “Поява Шевченкового “Кобзаря” 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою післ “Енеїди” Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову” [41, 276]. Враження, яке справив “Кобзар”, підсилилося, коли наступного року вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839-1841 рр.). Цими творами захоплювалис Г.Квітка-Основ'яненко, М.Костомаров, П. Гулак-Артемовський, студентська молодь. Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаки” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі консерватори докоряли, що він пише українською мовою — “небувалою”, “гібридським діалектом”, за словами О. Сенковського, рецензента “Библиотеки для чтения” (1840. № 4. С. 14). Цей особливо щедро сипав образливими епітетами щодо мови, водночас беззаперечно визнаючи поетичність творів Шевченка. Тієї ж думки був М. Полєвой (“Сын Отечества”. 1840. - № 4. - С. 836—837). Особливо прихильною була анонімна рецензія в “Отечественних записках” (1840. - № 5. - С. 23—24) та стаття П.Корсакова в “Маяку” (1840. - № 6. - С. 93—95).

Вихід із друку “Кобзаря”, а наступного року — поеми “Гайдамаки” та альманаху “Ластівка” (з Шевченковими “Думкою — Вітре буйний, вітре буйний...”, “На вічну пам'ять Котляревському”, “Думкою — Тече вода в синє море”, першим розділом поеми “Гайдамаки”) спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання про право на існування української (“малоросійської”) мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до “Гайдамаків”, датованому 7 квітня 1841 р. й написаному, ймовірно, пізніше за решту тексту. Однак і згадані рецензії, й думка В. Бєлінського з приводу “Ластівки” (“Мужицьке життя як таке є малоцікавим для освіченої людини... Добра ж література, котра тільки й дихає, що простакуватістю селянської мови та дубуватістю селянського розуму” [Белинский В. Г. “Ластовка. Сватанье” [Рецензия] // Полн. собр. соч.: В 13 т. - М., 1954. - Т. 5. - С. 178—179.]) не минули без наслідків: Шевченко вважає за необхідне показати, що він пише українською мовою з принципових міркувань, а не через незнання російської, і цим спростувати образливі закиди шовіністичної критики. Так він почав писати російською мовою. Безпосереднім поштовхом до цього була необхідність створити репертуар для аматорського гуртка земляків, які навчались у Медико-хірургічній академії. Однією з таких п'єс була драма Я. Г. Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані”, яку Шевченко проводив через цензуру; це теж, імовірно, спричинилося до його зацікавлення драматургією.

У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію “Никита Гайдай” (зберігся уривок), згодом перероблену в драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песн караульного у тюрьмы”). Кінцем лютого 1843 р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). Зображені в ній події належать до другої половини XVII ст., коли в козацькому середовищі загострювалися стосунки між голотою і старшиною. Конфлікт у п'єсі виростає з цієї суперечності, зумовлюється нею. Сотник Хома Кичатий ладний в ім'я збагачення, чинів, “почоту” знехтувати найсвятішими почуттями, інтересами власної дитини. Його змальовано як натуру черству, деспотичну. Кичатому протистоять хорунжий Назар Стодоля і козак Гнат Карий — мужні, вольові, шляхетні. Вони гідні спадкоємці героїв визвольної боротьби, уособлення козацького вільнолюбства й нескореності. Не тільки в драматургії, а й у всій українській літературі тієї пори це були постаті нові, не знані серед позитивних героїв.

У 1844 р. вийшло друге виданн “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував себе як поет “мертвого” українського слова й “громади в сіряках”.

Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з “класичним” типом розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідому працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови. Широкі міжслов'янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями — письменники вивчають історію, етнографію, розробляють “екзотичну” тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв'язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами західноєвропейськими.

На час виходу першого “Кобзаря” Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій ряду авторів-романтиків: польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С. Вітвицького, А.-Е. Одинця), російських (О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Козлова), чеських та словацьких (В. Ґанку та Й. Лінду, Ф. Л. Челаковського, Я. Коллара та ін.), німецьких (І.-А. Уланда, Ф. Маттісона, А.-Ю. Кернера, А.-О. Ауершперга, А. Еленшлегера), окремих ліричних поезій Дж.-Г. Байрона, У. Шекспіра та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій — фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з них запропонована М. Т. Яценком). Підвалиною українського романтизму був фольклоризм — в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із християнською етикою,— у фантастичних баладах і віршових новелах та народної етики й моралі — у побутових баладах.

В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи, історичні пісні, така ж романтична “Истори русов”; їхні героїзовані персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію — вираження національного духу, створення українського національного міфу заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Значним прогресом були спроби створення історичної поеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національна література (“Україна”, лише розпочата Кулішем, 1843; поема в стилі народного героїчного епосу “О Наливайку” М..Шашкевича, 1834; поеми російською мовою “Богдан” Є.Гребінки та М.Максимовича “Богдан Хмельницкий”, 1833, ряд менших форм, де змальовано невеликі епізоди тощо). Предметом зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії — постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі 3. Красінського, Ю. Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських літератур, він далеко відриваєтьс від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю й милозвучністю мови та вірша, “геніальною пластичністю” та “сміливістю поетичних помислів-образів” (П. Зайцев), бурхливістю співпереживання з тим, що зображує.

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи сьогоденн як занепад нації та відчуженість особистості ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, сюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найбільш вагомими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.

Яскравою виявляєтьс неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів; їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновиді елегії — “Думи мої, думи мої...”, написаної як програмовий вірш до першого “Кобзаря”, де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави,— тобто власною творчою програмою.

Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії “Никита Гайдай”, поемі “Тризна”), українських романтиків А. Метлинського (Амвросі Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Зокрема, на формування історичних поглядів Шевченка вплинула преромантична “История русов”. Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого грунтувався на народних уявленнях про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю.

Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією. Саме дл майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори. Шевченко глибоко відчув це. Недаремно в розкішній майстерні “Карла Великого” — Брюллова перед духовним зором молодого художника Шевченка, як пізніше згадував він у Щоденнику, “мелькали мученические тени наших бедных гетьманов. Передо мной расстилалас степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедна Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовних очей от этой родной чарующей прелести” [5, 43]. Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творивс поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.

Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї “Гайдамаки”, присвяченої Коліївщині—антифеодальному повстанню (1768) на Правобережній Україні проти польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків і письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося народне повстанн проти соціального, національного й релігійного гноблення, сприймалася як політичний твір. Головним героєм поеми є повсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в індивідуальних образах-персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха та ін. Сюжетна лінія наймита Яреми — рядового учасника Коліївщини — це історія того, як народне повстання розпрямило пригноблену людину, в якої в боротьбі за волю “виросли крила”. Образ Ґонти — одного з провідників повстання — трагедійний образ ідеального героя-патріота, який жертвує найдорожчим заради свободи батьківщини (сцена вбивства Гонтою своїх дітей-католиків в ім' присяги). Романтична гіперболізація характерів підтримується такою ж романтичною гіперболізацією подій. Епічні суб'єкти розповіді та ліричні суб'єкти медитації створюють складну систему художнього часу, різноманітно співвіднесену з історичним часом подій та сучасністю автора й читача, завдяки чому минуле контрастно протиставиться сучасності й відлунює в майбутнє.

Цілком сучасним — в річищі загальнослов'янського відродження й прагненн до культурного зближення та політичного співіснування й взаємодопомоги — є висловлене самим автором у “Передмові”, якою поема супроводжувалася в першому окремому виданні 1841 р., ставлення до цього трагічного моменту історії польсько-українських взаємин: “Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш: “Слава богу, що минуло”,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слав'янськая земля”. У цьому — вся справедлива, горда й ніжна душа поета: відсіч — ворогові, напасникові, визискувачеві, братні обійми — другові, доброму сусідові; ні, не був Шевченко співцем “кривавого вбивства” й “рік крові”, як докоряла йому шовіністична польська критика (до якої прилучалися й ті, котрі помилялися цілком щиро); він глибоко переживав трагізм цієї української “ночі святого Варфоломія”, розумів її фатальну зумовленість тогочасним польським пануванням над недавно вільним козацьким народом і оспівував дух непокори й вільнолюбності, якого так бракувало його сучасникам-кріпакам, нащадкам героїв-гайдамаків. Ясною йому була й історична безперспективність збройного, а не мирного розв'язання таких конфліктів. Мине кілька років, і він активно діятиме в колі кирило-мефодіївців, де велику вагу мала ідея федерації рівноправних, братерських слов'янських народів.

Другий видатний твір цього періоду — поема “Катерина”, в якій поет уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку. Поема побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причому в основі передусім морально-етичного конфлікту поєднано національний та соціальний плани. Між літературними попередниками — європейська міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й “простолюдинки” з трагічним кінцем), байронічна поема — європейська й слов'янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді, особливості композиції та стилю) . Безпосередньою попередницею Шевченкової “Катерини” була сентиментальна повість Г. Квітки-Основ'яненка “Сердешна Оксана”. Оплакуючи понівечений цвіт — молоде житт чистої дівчини-красуні, поет підносить руссоїстський ідеал “природної людини”, протиставлений оманливим цінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих чужинцем-офіцером, людиною іншої ментальності, чужої моралі. Морально-етичний конфлікт набуває в Шевченка виразно соціальних рис,— так виникає центральна тема його творчості — тема покритки, тема зневаженого кохання й материнства, страшне звинуваченн деспотичному суспільству. Так виникає й символічна паралель страждань знедоленої селянки-матері та хресного шляху Христа й мук його матері Марії; ця тема досягне апофеозу пізніше в біблійно-філософській поемі “Марія” (1859). Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських віталень у передпокої та на села.

Ранній Шевченко — поет-романтик. Це романтизм протесту проти існуючої дійсності, в основі якого — мрі поета про кращу долю народу й утвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка — це насамперед борець за волю — Тарас Трясило (“Тарасова ніч”), Підкова (“Іван Підкова”), Гонта, Залізняк, Ярема (“Гайдамаки”), Гамалія (“Гамалія”). Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх “думок” Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне дл художньої системи зрілого Шевченка органічне злиття романтичного й реалістичного начал. Воно наявне уже в поемі “Катерина” й у романтичній поемі “Гайдамаки” (конкретно-історичне зображення соціальних обставин). “Романтизм його,—писав Євген Маланюк,—завжди проектуєтьс на реальну Україну, він має сталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу. Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. ... Романтизм Шевченка — завдяки національній повнокровності поета — був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний” [Маланюк Євген. Ранній Шевченко // Повне видання творів Тараса Шевченка. — Варшава; Львів, 1934. - Т. 2. - С. 348—349.].

Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах народності й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру образів-персонажів до тропіки та тяжіння до “поетики контрасту”).

Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з'являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення (так він “ідеологізує” традиційний народнопісенний образ розмови вітру з могилою: в “Івані Підкові” могили “про волю нишком в полі Із вітром говорять”). Тоді ж стає помітною і така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ “волі”, яка “лягла спочить”, у вірші “Думи мої, думи мої” тощо).

Генетично й типологічно ранн творчість Шевченка пов'язана як із творчістю І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, українських романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезневський, М. Маркевич, “Украинские мелодии” якого можна розглядати як явище й української, і російської літератури, та ін.), так і з традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М.Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського та європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця, козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його фантастика — фольклорно природна, лагідна, є органічною народному побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й сповнені контрастів,— усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а природно виростають із народного середовища. “У ранній творчості Шевченка фольклорні образи, мотиви, типи відразу, вже “на корені”, романтизуються”, “або, навпаки, мотив романтичний фольклоризується” [Коцюбинська М. X. Етюди про поетику Шевченка. - К., 1990. - С. 69, 70.]. З традиціями української і російської літератур Шевченка пов'язують насамперед розуміння високого суспільного призначенн поезії, громадянське трактування історичної теми, “учительна” настанова пробудити в читача соціальну й національну свідомість. Однак будь-які впливи — літературні й фольклорні — входять у поезію Шевченка творчо переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співц пригноблених мас.

Новий період творчості Шевченка охоплює 1843—1847 рр. (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843—1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. Сюди ж фактично належать і твори, написані в 1846—1847 рр. (до арешту). Перша подорож Шевченка в Україну тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843 р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним і з його дочкою — письменницею Варварою Рєпніною, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.).

В Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописная Украина”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому вийшов 1844 р. в Петербурзі. Осібно стоять дві романтичні поеми російською мовою “Слепая” і “Тризна”. 30 вересня 1842 р. Шевченко писав Я. Г. Кухаренкові: “Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо... Мене тут і земляки і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане брате? Прать проти рожна чи закопаться заживо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать “Слепую”, але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені”. Мабуть, поет відчував і неоригінальність жанру масової романтичної поеми, кращими зразками якої були “Полтава” О. Пушкіна, поеми І. Козлова, на які, ймовірно, орієнтувався й Шевченко. Характерними для цього жанру були мотиви інцесту, божевілля, відчуження, душевного страждання, “вершинна” композиція, недомовки, сни героїні, трагічний фінал тощо. Індивідуально шевченківський ліричний струмінь виявляється в наскрізному мотиві псалма, який співала Слепая, а також в автобіографізмі ліричного відступу.

Восени 1843 р. в Яготині, в маєтку М. Рєпніна, він пише російською мовою поему “Бесталанный” (наступного року видану під назвою “Тризна”), де выдчутно перегук із образами самотніх бунтарів у творах Дж.-Г. Байрона та О. Пушкіна, М.Лермонтова, К.Рилєєва, І.Козлова. Це вміщена в епічну рамку опису (обряду дружньої тризни) своєрідна лірична поема-автопортрет. В образі Безталанного своєрідно поєдналися автобіографічні мотиви сирітського дитинства, реальної та романтичної самотності, могутнього романтичного протесту й християнської покірливості долі; але над усе брала гору безмежна любов до України й скорбота над її трагедією — власне тут маємо початок мотивів майбутньої політичної лірики періоду “трьох літ”.

Повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844 р., Шевченко під враженням подорожі пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які мали етапне значення для розвитку української літератури. В Україні поет на власні очі побачив розгул кріпосництва, сваволю поміщиків і чиновників, злиденне житт селянства, яке влада позбавляла освіти, витравлювала всіляку пам'ять про гетьманщину, зневажала мову й пісню, виховувала комплекс меншовартості. Відтоді його творчість набуває відверто антисамодержавного, антикріпосницького та національно-визвольного спрямування.

Весною 1845 р. Шевченко післ надання йому Радою Академії мистецтв званн некласного художника повертається в Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтн по грудень 1845 р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843— 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. В 1846 р. створює балади “Лілея” й “Русалка”, наступного року (до арешту) — поему “Осика” (“Відьма”). Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843—1847 рр. легального змісту. До цього виданн пише у березні 1847 р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Друзі й шанувальники поета збирали кошти на видання, однак воно не було здійснене через арешт поета.

Весною 1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Маркевичем та іншими членами таємного антицарського та антикріпосницького Кирило-Мефодіївського братства і вступає в цю організацію. Братство виникло в річищі західноєвропейських визвольних рухів (так званої “Молодої Європи”) та слов'янського національного відродження. Його метою було пробудження національної самосвідомості українського народу через освіту в національному та християнсько-євангельському дусі; ліквідація кріпацтва й запровадженн демократичних свобод; створення федерації (власне конфедерації) рівних слов'янських народів. Твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи братства. У березні 1847 р. братство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу “Імператорської його величності канцелярії”, тобто охранки.

Твори періоду “трьох літ” написані рукою зрілого майстра. Це час усвідомлення суті трагедії України в суспільно-політичному, національному, релігійному, морально-етичному вимірах. Переважали масштабні історіософські твори, де поет заглиблюється в минуле України, болісно шукаючи ті зламні моменти, що призвели до повної втрати самостійності й перетворення на колонію. Тверда віра в могутній вплив поетичного слова, зверненого до сучасників, зумовлює його активну позицію, неодмінну зверненість його до читача, ораторський характер стилю громадянської лірики цього періоду, не розрахованої на цензурний друк. Шевченкова поезія охоплює тепер значно ширше коло явищ суспільного буття, а художнє відтворення дійсності стає соціально більш конкретним і аналітичним, ніж раніше. У творах періоду “трьох літ” політичні ідеї поета стають його художніми ідеями й визначальним формотворчим чинником поезії, що зумовило його звернення до політичної сатири, інвективи, викривального монологу, до найширших художніх узагальнень, до умовності, фантастики, гротеску. Його революційні поезії одверто прагнуть активного впливу на свідомість читача. І водночас вони наскрізь ліричні. Ліричність наявна й у сатиричних поемах, вона — і в схвильованості розповіді поета, і в яскраво суб'єктивному забарвленні тропів, і в безпосередніх ліричних “втручаннях” у розповідь. Саме “образ автора” в політичній поезії Шевченка виростає в образ-характер. Політична Шевченкова поезія не стільки людинознавча, скільки суспільствознавча: головна її мета — присуд дійсності, яку художньо “моделює” поет, а предмет зображення — не людські характери та їхн психологія, а соціально-політичний “стан речей”, типові для тогочасної дійсності суспільні обставини.

У громадянській ліриці з'являється образ поета-юродивого, який усе знає, розуміє, оплакує руїну-Україну, але якого люди не чують. Юродивий у християнській традиції — провісник, носій слова Божого; і тим страшнішим є майбутнє людей, зайнятих марнославними клопотами, буденною метушнею і збайдужілих до спільної долі всієї нації. Поет не може змиритис з тим, що нелюдські зусилля народу, криваві жертви в боротьбі за волю й незалежність лишилися марними; вільна Україна пішла в непам'ять, опинилася в позачассі. Єдина наді поетова — на власне слово, яке пробудить націю (“Чигрине, Чигрине...”)—мотив, що набув нового, дійового змісту. Цей же образ юродивого виступить згодом у ліричній поемі-посланні “І мертвим, і живим...”

Іншу іпостась ліричного героя — уже не в трагічній постаті юродивого, а в бурлескній масці простака, започаткованій у полемічному вступі до “Гайдамаків”, маємо розгорнутою у вступі та петербурзькому епізоді поеми “Сон (У всякого своя доля)”— ліричного памфлету, першого твору політичної сатири,— і в творчості Шевченка, і в новій українській літературі,— сатири, спрямованої проти соціального й національного гнобленн українського народу, проти підвалин тодішнього соціально-політичного ладу — самодержавства, кріпосництва, церкви, проти рабської покірливості мас і національної зради верхівки українського суспільства, що пішла на службу імперській владі. Поема “Сон” стала принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї імперії. У ній вперше в історії сатири самодержавство викривалося з позицій кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично. Цей твір поставив автора в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літератури.

Гротесковий харакгер має й політична поема-“містерія” “Великий льох”, у якій Шевченко в алегорично-фантастичній формі осуджує явища минулого й сучасного України. Це драматизована поема, де авторові належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки, слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії персонажів — це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ; злісне каркання й похвальба трьох ворон — злих демонів українського, російського та польського народів; безглузда суперечка трьох лірників. Дійового драматургічного характеру полілог ворон набуває лише в момент містеріальної кульмінації — повідомленн української ворони про народження двох близнят Іванів — антагоністів: майбутнього національного провідника та майбутнього ката України (мотив двійнят надзвичайно поширений у світових міфологіях). У поемі у філософсько-притчевій формі сконцентровано історіософію Шевченка — його погляд на трагічно-зламні моменти історії України й ментальність різних верств суспільства, їхню позицію,— тобто комплекс факторів, які призвели до повного поневолення й руїни. Виражено тут і його віру в глибинні життєтворчі струмені нації, яка народить свого визволителя, віру в міць її вільного духу — цього справжнього скарбу Великого льоху.

Якщо в поемах “Сон” і “Великий льох” Шевченко типізує дійсність, створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в політичних поезіях — “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Три літа” та інших основною формою сатиричного образотворення є ліричний монолог, сповнений обурення й сарказму. В цих Шевченкових інвективах і політичних медитаціях головним “героєм” стає, власне, думка-переживання поета, а на перший план виступають безпосереднє викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.

Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів світової політичної поезії — інвектива “Кавказ” (1845), у якій поет осуджує війну царизму проти горців і уславлює боротьбу народу за свободу. Та змістом лірична поема виходить поза локальні межі теми “кавказької війни”. У ній, як і в поемі “Сон”, сатирик викриває всю соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими народами, що “добровільно” (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії. Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною офіційною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з самодержавством. “Кавказ”,— писав І. Франко,— се огниста інвектива проти “темного царства” зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще свідоцтво могутнього, всеобіймаючого, щиро людського почуття нашого поета” [26, 137]. У “Кавказі” виявилися найхарактерніші риси Шевченкової сатири як сатири переважно ліричної, з властивими їй взаємопереходами ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і зіткненн поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми [Чамата Н. П. Композиція поеми Шевченка “Кавказ” // Рад. літературознавство. - 1983. - № 10. - С. 27—36.].

Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його посланні “І мертвим, і живим...” (1845), адресованому “землякам”— українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве “народолюбство” лібералів, нещирість їхнього “патріотизму” та небажання знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, відстоюючи незалежність України. Але сатиру в творі підпорядковано позитивному завданню — спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це “усовістительна” сатира. Розуміючи, що для визволення нації з пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів,— поет намагаєтьс пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж була національна злагода за умови демократизації суспільства,— тільки таким чином можливе досягненн соціального, політичного й національного визволення; йому мало передувати визволенн духовне й моральне. Ці засади — нове слово не тільки в українській літературі, а й в усій суспільній думці України. Випереджаючи історичну науку свого часу, Шевченко бачив у минулому України не ілюзорну національну гармонію, а боротьбу антагоністичних соціальних сил, гноблення народу пануючою верхівкою. Твір є шедевром ораторського стилю поета. Недаремно П. Куліш у своїх спогадах порівнював ці полум'яні поетичні творіння часу “трьох літ” з “гуком воскреслої труби архангела”, а їх автора вважав національним пророком,— такою непереборною була міць поетичного слова, яке немало спричинилос до політичної актуалізації програми Кирило-Мефодіївського братства.

Пройняті духом запереченн існуючого ладу такі перлини громадянської лірики Шевченка, як “Холодний яр”, “Чигрине, Чигрине”, “Гоголю”, “Давидові псалми”, “Три літа”, “Як умру, то поховайте” та ін. Всі вони є ліричними творами, в яких поет не просто декларує “готову” думку, а переживає її, виборює, шукаючи відповідь на найпекучіші питання, що їх порушує час. Так, ліричним сюжетом вірша “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”)— однієї з вершин світової політичної поезії — є розвиток думки-переживання про долю народну. Шевченко закликає народ повалити існуючий лад і побудувати нове, справедливе суспільство — “сім'ю вольну, нову”. Ці революційні заклики поета висловлюють саме його пережиту серцем думку, вони породжені його вболіванням за народ. Провідна риса поезії Шевченка — нерозривна єдність особистого й громадського, його ліричного “я” і всенародного “ми”. Ця риса властива не тільки політичній ліриці поета, а й усім його ліричним поезіям. Навіть розкриваючи найінтимніше, він говорить про свою добу, про суспільство. Наприклад, у віршах “Чого мені тяжко, чого мені нудно” і “Заворожи мені, волхве” відбилися не просто особисті переживання поета, а його розчарування в оточенні (“люд навісний”), болісний процес духовного прозрівання.

Романтичний образ-характер патріота, борця “за темнії люди” створив Шевченко в поемі “Єретик” (1845), написаній на сюжет із національно-визвольної боротьби Чехії XV ст. Його Гус, зберігаючи риси історичного Яна Гуса, є водночас образом ідеального героя, яким його уявляє народ (непохитність переконань, самопожертва, справедливість). На відміну від ліричної манери більшості ліро-епічних поем Шевченка, тут автор майже не вдається до ліричного коментування подій (крім вступу-посвяти П.-Й. Шафарикові та кінцівки-епілогу). Авторська позиція виявляєтьс у зіткненні героїчної й сатиричної тем, контрасті образних характеристик, ідентифікації героя з саможертовним Христом. Завдяки численним алюзіям боротьба Гуса проти Ватикану асоціювалася в свідомості тогочасного читача з боротьбою сучасних йому “єретиків”— борців проти існуючого ладу. Велике значення мали й заклики поета до єднання слов'янських народів та опору німецькій експансії. Поема з її посвятою стала найповнішим виявом поглядів Шевченка на слов'янство як сім'ю рівноправних народів, “дітей старих слов'ян”, які мають усвідомити цю єдність і вкупі вести боротьбу проти колоніальної залежності від різних “господарів” за своє національне, політичне, соціальне, релігійно-духовне відродженн (подібні погляди поет висловив ще в 1841 р. у “Гайдамаках”).

Ніколи не полишали поета постійний біль і пекучий “національний сором” за принизливе становище нації (“так сміються ж з України / Стороннії люди!”); ніколи не переставав він шукати шляхів визволення. Та й уся суспільна атмосфера спонукала Шевченка до виробленн власної позиції у так званому слов'янському питанні: національно-визвольні рухи народів Європи, співробітництво славістів різних країн, дослідження історії і культури власних народів, підтримане могутньою хвилею романтичного світосприйняття й мистецтва тощо. Погляди Шевченка завдяки демократизмові, федералізмові, піднесенню загальнолюдських і загальнохристиянських духовних та етико-моральних цінностей протистояли гаслам російських слов'янофілів (О. Хомякова, К. Аксакова, І. Киреєвського), заснованих на різко відмінних від української рисах російської ментальності та панславістській проімперській ідеології. Поряд із полум'яними поезіями “Розрита могила”, “Чигрине, Чигрине...”, “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...” та іншими поема “Єретик” суттєво позначилася ва формуванні ідеології Кирило-Мефодіївського братства (хоча остання далеко не в усьому збігалася з Шевченковою).

Риси ідеальності мають і позитивні образи-характери соціально-побутових поем з життя українського села — “Наймичка”, “Сова”— та історично-побутової поеми “Невольник”. В образах Ганни (“Наймичка”), удови (“Сова”), Степана, Ярини та її батька (“Невольник”) поет утілив свій (власне, народний) ідеал життя “по правді”. Його образам селян властиві органічна моральність, самопожертва, доброта й непоказний, “тихий” героїзм — не раптового душевного спалаху, а всього життя. І водночас його позитивні герої — не плід ідеалізації народу. Поет реалістично типізував у образах своїх “праведниць” (Ганни, удовиці) найкращі реальні риси народного характеру. Свій етичний ідеал він знайшов саме в народному середовищі.

Період “трьох літ”— роки формування художньої системи зрілого Шевченка, яку характеризує органічне поєднанн реалістичного й романтичного начал, причому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”, “Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання), і повісті російською мовою, де переважає просвітительський реалізм, нерідко забарвлений нотками сентиментального замилування.

Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його цілісного стилю й водночас “відкритого”, тобто це свідоме звертання поета до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував. Так, у поемі “Сон” реалістично-тверезий і конкретно-історичний аналіз соціально-політичного буття миколаївської Росії реалізується переважно в образах умовно-гротескового, фантастичного плану, пов'язаних із романтичною традицією й зумовлених саме художнім завданням поета створити гранично узагальнений, “панорамний” образ “темного царства”. Типологічно поеми “Сон” та “Великий льох” близькі до європейської романтично-сатиричної поеми першої половини 19 ст. (Міцкевич, Гейне, Петефі). Романтичний струмінь, наявний у творчості Шевченка до кінця його життя, своєрідно поєднувався з реалістичним, вводячи в нього ідеальне начало, збагачуючи його виражальні можливості, поглиблюючи психологізм інтроспекції.

Антицаристські твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського братства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав:

“Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки. 8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф.Лазаревським і С.Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, а в Орській фортеці — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати: свої нові твори потай записував до саморобних “захалявних” зшитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850 р. в Оренбурзі він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобні книжечки, які, згодом зшиті й переплетені, дістали назву “Малої книжки”. В Орській фортеці поет написав 21 твір.

У 1848 р. на клопотання Шевченкових друзів його ввели як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848 р. до початку січня 1849 р. експедиція зимувала на острові Косарал, а з кінця січня до останнього тижня квітня 1850 р. — в укріпленні Раїм, розташованому поблизу гирла Сирдар'ї. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. На прохання Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема, з Бр.Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.

23 квітня 1850 р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850 р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення. Проте в ті роки він малював, ліпив з глини та алебастру, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків в світовому мистецтві середини 19 ст. Загалом же всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен.

Хвилюючим і багатим на враження епізодом, що порушував одноманітність гарнізонного побуту, була участь Шевченка в експедиції, яка шукала поклади вугілля в горах Каратау (кінець травня — початок вересня 1851 р.). Він постійно малював (зберіглася велика кількість малюнків та начерків). Поза тим сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчі у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855 р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857 р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду й забороною жити в столицях. 2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір оселитися в Петербурзі.

Поезії, написані на засланні, становлять новий етап творчого розвитку Шевченка. Його творчість цих років має характерні особливості, зумовлені новим життєвим досвідом. Наявна вже в період “трьох літ” загальна творча еволюція Шевченка до простоти й природності поетичного образу, до поглибленого психологізму повно й яскраво виявилась у його поезіях цих літ. Вражає й інтенсивність творчого процесу Шевченка-засланця. З десяти років заслання на активну поетичну діяльність припадають тільки перші три. Та за ці три роки він написав більше поезій, ніж за всі інші періоди творчості. На відміну від періоду “трьох літ” Шевченко зі зрозумілої обережності тепер майже не пише відверто політичних творів. Помітно збільшується кількість поезій на теми життя кріпацького села. Трагізм людської долі в “темному царстві” самодержавно-кріпосницького ладу й водночас здатність людини протистояти нелюдським суспільним обставинам — домінуюча тема “невільницької” поезії Шевченка, яка з “суто” соціальної переакцентується на морально-етичну.

У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише побутові (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.) та історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”). У ліриці, яку поет започаткував циклом “В казематі”, з трагічними мотивами мук самотності, нудьги, ностальгії органічно поєднується героїчний мотив нескореності, духовного опору царизму. Рядок із вірша N.N. (“О думи мої! о славо злая!”) “Караюсь, мучуся, але не каюсь” можна поставити епіграфом до всієї “невільницької” лірики поета. Незламність, твердість переконань Шевченко засвідчував уже самим фактом творчості всупереч царській забороні. “Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я без вірші не улежу”, — писав він у поезії “Неначе степом чумаки” і майже тими ж словами: “Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи” — у вірші “Лічу в неволі дні і ночі”. Ліричний герой поета є, власне, його автопортретом, змальованим у всій конкретності індивідуальних рис, переживань і реальних життєвих обставин. Це реалістичний образ-характер. І водночас він є чимось більшим, ніж автопортрет, — типом нової людини, що вийшла з народу й присвятила життя служінню йому, типом, який тоді тільки народжувався. І Шевченко, що сам був одним із тих нових людей, уперше в українській літературі художньо зафіксував у своїй ліриці його появу.

Психологізм наявний уже в ранніх романтичних творах поета (образ Ґонти в “Гайдамаках”, “Причинна”, “Утоплена”, “Мар'яна-черниця” та ін.). У роки заслання остаточно утверджується й поглиблюється реалістичний психологізм Шевченка. “Дальше поглиблення реалізму в Шевченковій ліриці виявляється передусім у всебічній художній конкретизації та індивідуалізації поетичного переживання і всієї системи образів”, — зазначає Л. Новиченко. “Індивідуальність, природність, “моментальність” і “вибуховість” ліричного переживання, не сковані жодною композиційною чи стилістичною умовністю...” ("Новиченко Л. Лірика // Шевченківський словник: У 2 т. — К., 1976) — так характеризує Л.Новиченко “невільницьку” лірику. Знаходимо в ній гранично щире й правдиве відтворення внутрішнього світу людини, її думок і переживань у всій конкретності “моменту”, що викликав відповідний “образ-настрій”, якого ще не знала українська лірика. Його ліриці притаманні багатство асоціацій і нюансів, наявність різних “голосів”, “позицій”, словесних “партій”, тез і антитез. Він мислить віршем. Психологічний реалізм поета визначив образну структуру його ліричних віршів (зокрема, “невимушеність” їхньої композиції, яка відображає розвиток думки-переживання).

Поряд із віршами, викликаними переживаннями арешту й заслання (“Мені однаково, чи буду”, “Самому чудно. А де ж дітись?”, “Мов за подушне, оступили”, “І знов мені не привезла” та ін.), велике місце в ліриці цього періоду займають автобіографічні поезії, навіяні спогадами про минуле (“Якби ви знали, паничі”, “Мені тринадцятий минало”, “Г. 3.”, “Якби зострілися ми знову”, “N.N. — Сонце заходить, гори чорніють”, почасти “А. О. Козачковському” та ін.). Засуджений на німоту, на мовчання, поет мучиться жахом лишитися не почутим, усвідомленням відокремленості від свого читача, до якого не докричатися, вічним питанням “для кого я пишу, для чого?”, ностальгією, привидом самотньої смерті на чужині [“Хіба самому написать...”, “Заросли шляхи тернами”, “Сон” (“Гори мої високії...”), “А нумо знову віршувать...”, “Не гріє сонце на чужині”, “Мов за подушне, оступили...”, “Не для людей, тієї слави...”].

Спогадами про Україну, тугою за рідним краєм навіяні Шевченкові вірші в народнопісенному дусі (пісні або ліричні мініатюри), більшість яких написано на Косаралі. Здебільшого це жіночі монологи, кожен з яких — психологічний шкіц народного жіночого характеру (“І багата я”, “Породила мене мати”, “Не вернувся із походу”, “Ой люлі, люлі, моя дитино”, “Ой я свого чоловіка”, “Якби мені, мамо, намисто” та ін.). Цим творам властива глибина відтворення психологічного стану ліричного персонажа при граничному лаконізмі розповіді. В ліричних монологах своїх знедолених героїнь поет своєрідно об'єктував власний душевний стан. У цих піснях і мініатюрах Шевченко черпав мотиви й образність із фольклорних джерел, підпорядковуючи запозичене своїй могутній творчій індивідуальності.

Хоч у роки заслання Шевченко пише значно менше творів одверто політичного змісту (як “Сон” і “Кавказ”), уся його поезія (і лірика, й поеми) наснажена духом заперечення існуючого ладу. Такі ліричні вірші, як “Не спалося, — а ніч, як море”, “Якби ви знали, паничі”, “П. С.”, “І виріс я на чужині”, соціально-побутові поеми “Княжна”, “Марина”, “Якби тобі довелося” та багато інших малюють картини воістину Данто-вого пекла життя селян у кріпацькому суспільстві.

Однак “образ світу” Шевченка не обмежений селянською тематикою, він надзвичайно широкий. До шедеврів соціально-філософської лірики належать вірші “Пророк” (варіація теми, до якої зверталися Пушкін і Лермонтов), “Один у другого питаєм” (роздум про призначення людини), “Ми восени таки похожі”, “Дурні та гордії ми люди”, “О думи мої! О славо злая!” (роздуми про славу), “Мені здається, я не знаю” (поєднання медитації про славу з інвективою проти можновладців), “Полякам” (роздум про історичні взаємини Польщі та України і водночас заклик до дружби двох слов'янських народів) тощо. “Героєм” таких віршів є думка поета, а ліричним їх сюжетом — усвідомлення й переживання певної істини, що її осягає й здобуває поет у вірші. У цьому розумінні Шевченка можна назвати родоначальником інтелектуальної поезії в новій українській літературі.

Художня система зрілого Шевченка була відкритою й багатоваріантною, у ній синтезувалися романтизм і реалізм, елементи просвітительського класицизму й сентименталізму. Про плідність дальшого переосмислення романтичної традиції свідчать й історичні поезії періоду заслання — “Чернець”, “Іржавець”, “У неділеньку у святую”, “Заступила чорна хмара”, “Хустина”, “Швачка”, “Буває, в неволі іноді згадаю” та ін. Романтичне світовідчуття, органічно поєднуючись із реалістично-тверезим, аналітичним ставленням до дійсності, було взагалі властиве його творчій натурі. Звернення Шевченка-засланця до тем минулого України й романтичне їх трактування зумовлені й ностальгією поета, і його роздумами про долю батьківщини, й особливо тим, що він тоді гостро відчував потребу внесення активного, героїчного начала в літературу.

І змістом, і функціонально — прагненням пробуджувати соціальну й національну самосвідомість народу — майже всі ці твори належать до громадянської поезії. В умовах миколаївської Росії рядки поеми “Чернець” (про С. Палія) “Братерськая наша воля Без холопа і без пана” сприймалися не стільки як оцінка козацької демократії, скільки як заклик до сучасників утвердити новий, вільний лад “без холопа і без пана”. Майже всі історичні поезії Шевченка за змістом і стилем романтичні й у зображенні минулого Вкраїни, й у прагненні поета створити образ ідеального героя, який був би прикладом для наслідування, і в дещо ідеалізованому трактуванні образів окремих історичних діячів (П. Дорошенко в “Заступила чорна хмара”, Г. Лобода в “У неділеньку у святую”). Усіх героїв цих творів по-романтичному характеризує одна провідна риса, здебільшого у граничному ступені її виявлення (найчастіше — це жертовна любов до батьківщини). За характером романтичного образотворення герої поезій “У неділеньку у святую”, “Хустина”, “Швачка”, “У тієї Катерини”, “Буває, в неволі іноді згадаю” нагадують героїв гоголівського “Тараса Бульби”. У цих творах поет прагне не до відтворення певної події, а до історіософського осмислення історичної долі України, тобто продовжує будувати національний міф. Способів його творення декілька: це панорамний огляд та оцінка зламних моментів національної історії через спогади-роздуми учасника цих подій — Палія (“Чернець”), старого козака (“Сон — Гори мої високії...”), або через розповідь піднятого з братської могили іншого старого козака про трагічний епізод з часів визвольної війни із польською шляхтою (“Буває, в неволі іноді згадаю...”), або через авторську історіософську медитацію (“Заступила чорна хмара...”, “Швачка”.).

В ліричній поемі “Сон — Гори мої високії” надзвичайно важливу роль виконує художній топос: панорама Переяславщини й Трахтемирівських гір утворює осереддя шевченківського національного міфу, його сакральний центр: тут наявні символічні топоніми та імена, що уособлюють етапи трагедії України, нагадують про ту колосальну ціну крові, якою платилося за свободу, згодом втрачену через насильство, підступи, зраду.

Поет усе життя залишався палким апологетом героїзму національно-визвольної боротьби українського народу та її провідників — гетьманів і старшин, які поклали за неї життя (С. Наливайко, Т. Федорович, П. Дорошенко, І. Мазепа, С. Палій, М. Залізняк, І. Гонта та ін.), розвінчуючи й дегероїзуючи (уже з 1845 р.) відступників, зрадників і перевертнів — хоч би якими б “ясновельможними” вони були (І.Самойлович, Г. Ґалаґан, Кочубеї-Ногаї та ін.; неоднозначне ставлення до Б. Хмельницького теж залежить від цього критерію). І образ самого поета вписано в історичну панораму завдяки автобіографічній паралелі з образом старого козака, а також через ліричні монологи у вступі й кінцівці твору.

Шевченко творить національний міф і малюючи козацькі звичаї, способи організації — військової та громадської — життя народу (подібно до ранніх поезій “Іван Підкова” та “Гамалія”) — у поезіях в стилі народної думи “У неділеньку у святую” (вибори гетьмана) та “Хустина” (епізод козацького воєнного походу), баладі “У тієї Катерини” (вага козацької честі та звичаю побратимства). Окреме місце серед історичних поезій Шевченка займає поема-цикл “Царі” (“Старенька сестро Аполлона”). Сюжети біблійної і давньоруської історії поет використав як матеріал для сатиричної дискредитації ідеологічних підвалин сучасного йому ладу — царизму й церкви. Історичний предмет зображення включений тут у такі змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, що дає підстави говорити про параболічний характер його художньої структури.

На засланні Шевченко написав дев'ять побутових поем на сюжети з життя українського села. П'ять з них — “Княжна”, “Варнак”, “Меж скалами, неначе злодій”, “Марина” (“Неначе цвяшок, в серце вбитий”), “Якби тобі довелося” — одверто антикріпосницькі. Сюжетні колізії цих антикріпосницьких поем досить схожі: майже всі вони варіюють мотив збезчещення паном селянки (варіації того самого мотиву, як зазначалося, — характерна риса художньої індивідуальності поета). Такий аспект викриття кріпосництва через побут (зображення морального звиродніння панів, яке призводить до життєвої трагедії цілковито залежних від них і безправних кріпаків) не новий у поезії Шевченка (“Слепая”, “Відьма”). Та в побутових поемах років заслання з'являється й новий мотив — мотив стихійного опору скривджених панській сваволі (“Варнак”, “Марина”, “Якби тобі довелося”).

І.Франко звернув увагу на те, що Шевченко зображував у побутових поемах не так “пересічний, та зате ненастанний нагніт”, як “випадки виїмкові”, а панів “в найогиднішій постаті”, хоч і “небагато пересадив, малюючи їх такими барвами”. Та якщо фабула деяких побутових поем, написаних на засланні й до заслання, справді побудована на виняткових випадках (мотив інцесту пана з власною дочкою — в поемах “Слепая”, “Відьма”, “Княжна”), то самі явища, які викривав поет, — панська розпуста, знущання над кріпаками тощо — були типовими і змальовувалися на тлі типових суспільних обставин. У зображених по-плакатному постатях своїх “антигероїв” — поміщиків поет немов концентрував усе найогидніше, що породжувала кріпосницька система, досягаючи при цьому виняткової пристрасності викриття. Однак це лише зовнішній пласт проблематики цих творів; поета цікавить моральне обличчя кріпосників та їхніх жертв.

Конфлікт має соціальне підґрунтя, але його суть — у сфері морально-етичній, загальнолюдській: герой завжди поставлений в ситуацію морального вибору — між добром і злом (“Княжна”, “Варнак”, “Титарівна”, “Марина”, “Сотник”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь”, “Москалева криниця”, “Не спалося, а ніч, як море...”, “У Вільні, городі преславнім...”, “У тієї Катерини”, “Ой крикнули сірі гуси...”). Персонажі творів перебувають в екзистенційній, пограничній ситуації на межі життя й смерті — їм доводиться вибирати між власним природним правом на існування і самопожертвою, помстою і прощенням. Соціальне художнє дослідження проростає в загальнолюдський морально-етичний вимір, у філософію людського буття. Новим і незвичним для тодішнього читача було те, що цього найвищого духовного виміру сягали герої з простолюду, гноблені й упосліджені, нерідко — взагалі маргінальні, але в чиїх душах ховались і найвищі чесноти, й темне зло. Максим з “Москалевої криниці”, Петрусь із однойменної поеми, безіменна героїня поеми “Якби тобі довелося...” не вагаються перед самопожертвою як християнським моральним імперативом відплати за добро і навіть добром за зло, — останнє обрали Максим і герой поеми “Меж скалами, неначе злодій...”.

Звернувшися до мотиву розбійництва, поширеному в західноєвропейській романтичній літературі, а ще більшою мірою — до фольклорн
джерело: shevchcycl.kiev.ua
додано: 06.10.2006



]]> ]]>

© ukrfoto.net 2006-2017.
Авторські права на фотографії, розміщені в розділах "фото України" та "фото українців", належать їх авторам.
Матеріали сайту, за умови зазначення імені їх автора і посилання на UkrFoto.net, можуть бути використані іншими ресурсами.

Карта сайта: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17