Український інформаційний портал Український інформаційний портал
23.08.2017
 TOP-20 людей
1) Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)
Шевченко Тарас Григорович (поет, письменник, художник)

переглядів: 234577

2) Повалій Таїсія Миколаївна (співачка)
Повалій Таїсія Миколаївна (співачка)

переглядів: 205301

3) Ліхута Ігор (музичний продюсер)
Ліхута Ігор (музичний продюсер)

переглядів: 197871

4) Могилевська Наталя (співачка)
Могилевська Наталя (співачка)

переглядів: 146768

5) Ані Лорак [Куєк Кароліна] (співачка)
Ані Лорак [Куєк Кароліна] (співачка)

переглядів: 135131

6) Тіна Кароль [Ліберман Тетяна Григорівна] (співачка)
Тіна Кароль [Ліберман Тетяна Григорівна] (співачка)

переглядів: 123799

7) Сумська Ольга В'ячеславівна (актриса, телеведуча)
Сумська Ольга В'ячеславівна (актриса, телеведуча)

переглядів: 102548

8) Костенко Ліна Василівна (поетеса)
Костенко Ліна Василівна (поетеса)

переглядів: 101552

9) Лисенко Микола Віталійович (композитор)
Лисенко Микола Віталійович (композитор)

переглядів: 101522

10) Шевченко Андрій Миколайович (Футболіст)
Шевченко Андрій Миколайович (Футболіст)

переглядів: 98830

11) Подкопаєва Лілія Олександрівна (гімнастка)
Подкопаєва Лілія Олександрівна (гімнастка)

переглядів: 90062

12) Леся Українка [Косач (Квітка) Лариса Петрівна] (поетеса, письменниця)
Леся Українка [Косач (Квітка) Лариса Петрівна] (поетеса, письменниця)

переглядів: 72128

13) Лижичко Руслана Степанівна (співачка)
Лижичко Руслана Степанівна (співачка)

переглядів: 70163

14) Білокур Катерина Василівна (художниця)
Білокур Катерина Василівна (художниця)

переглядів: 59037

15) Кличко Віталій Володимирович (боксер)
Кличко Віталій Володимирович (боксер)

переглядів: 57805

16) Сковорода Григорій Савич (філософ, поет)
Сковорода Григорій Савич (філософ, поет)

переглядів: 56279

17) Клочкова Яна (спортсменка)
Клочкова Яна (спортсменка)

переглядів: 54570

18) Яма Владислав Миколайович (танцюрист)
Яма Владислав Миколайович (танцюрист)

переглядів: 51672

19) Литовченко Влада (модель)
Литовченко Влада (модель)

переглядів: 50996

20) Вєрка Сердючка [Данилко Андрій Михайлович] (артист, співак)
Вєрка Сердючка [Данилко Андрій Михайлович] (артист, співак)

переглядів: 50791


Знаменитості України

Набока Сергій

(журналіст)

Набока Сергій (журналіст)Набока Сергій (журналіст)
переглядів: 7127
ua стаття
18 січня 2003 року у Вінниці знайдено мертвим відомого київського журналіста Сергія Набоку, політв'язня радянської доби, наприкінці вісімдесятих років - засновника дисидентського Українського культурологічного клубу, одного з провідних діячів Української Гельсінської спілки.
Йому було 47. Bін був нашим другом. Ми не знаємо, що писати. Ми плачемо... У Вінниці Сергій Набока був у відрядженні в складі групи журналістів Радіо "Свобода" для підготовки репортажів про умови в українських в'язницях. Він помер у готелі при виправній колонії.
За попередньою версією, смерть настала від гострої серцевої недостатньості, внаслідок тромбемболіїї. Поки що не відомо, чи пов’язана вона з якимись насильницькими діями… Однак припущення про причину смерті Сергія Набоки вельми приблизне. У Вінницю виїхали дружина Набоки Інна, його рідні та близькі.

Сергій Набока відомий своїми політичними передачами на Радіо «Свобода». Він був фундатором і керівником інформаційного агентства УНІАР. Часто виступав у пресі та на телебаченні. В останні місяці вів ще й низку культурологічних проектів, зокрема, пов’язаних з відомим в українській столиці книжковим клубом «Бабуїн». Не припиняючи щоденної роботи на Радіо «Свобода», зайнявся проектом підготовки циклу програм про утримання ув’язнених в українських в’язницях.
Рух-Прес, 21 січня 2003р.

Усі слова - банальні.
Всі сьози - не викуплять його у Вічності.
Все найкраще вклалося в його біографію.

Сьогодні ми їхали мостом Патона і слухали в машині, як завжди, одну з FM-хвиль. Машинально вслухалися в голоси, очікуючи на Набоку. Його голосу не було. Виявляється, це він нам подавав знак, що його вже немає в ефірі. Ми їхали до крамниці по хліб Русанівкою. І говорили, що на Русанівці мешкає Набока - часом ми "підкидали" його автом додому. Виявляється, це він подавав нам знак, що його вже немає на Русанівці.
Загалом ми згадували Набоку як ніколи часто. Наші прогулянки, розмови, суперечки. Виявляється, це він подавав знак, що його вже немає тут, на Землі...
Тепер він ніколи не дізнається, що буде з нами далі. З цією землею. З Україною. З Демократією. Україна і Демократія були дорогі йому однаково. Це не гучні слова. Це його шлях, з якого він не схибив жодного разу.
Знову нас поменшало. Не "ньюсмейкерів" і "спічрайтерів". Не метких "головастиків", охочих до будь-якого заробітку. Просто - журналістів.
Усі слова - банальні. Всі сьози - не викуплять його у Вічності. Все найкраще вклалося в його біографію. Нічого нового. Просто Всесвіт змалів на цілий світ. Світ Сергія Набоки.
"Рух- прес"

Біографія
Народився 26 квітня 1955 року в м.Тула в сім’ї журналістів, яка переїхала до Києва.
Дуже рано, з п’яти років, вільно читав. Років у 13-14 з цікавости прочитав працю Леніна "Держава і революція" і з тих пір став антирадянщиком і антикомуністом. Потім прочитав підручник "Історія Української РСР", внаслідок чого виникло багато питань, для розв’язання яких довелося читати й іншу відкриту та "схвалену для вивчення літературу", і тоді — "така брехня відкрилася, навіть у якомусь філософському розумінні". Наслідком цього став справжнім "буржуазним націоналістом".

Вразили його арешти людей, які прийшли 22 травня 1972 до пам’ятника Т.Шевченку.

А загалом жив як усі молоді люди того часу, тільки слухав при цьому закордонне радіо, брав участь в обговоренні політичних проблем. Мабуть, тому забрали в армію, хоча він за станом здоров’я був звільнений від неї. Служив у будбаті в різних місцях.

Після служби навчався в Київському університеті (1976-1981) на факультеті журналістики. Працював редактором літератури у видавництві "Мистецтво". Загальна атмосфера була гнітюча (це так званий період застою). Далі зустрічався зі шкільними друзями, відчувалася необхідність щось робити. І 1979 став співзасновником Київського демократичного клубу, де проводилися філософські та релігійні семінари, обмін літературою та її обговорення. За його словами, ядро клубу складали ті, хто хотів щось робити, периферію — хто може бути присутнім при цьому, і третє коло — ті, хто нічого не хотіли робити і всього боялися, але яким було цікаво в клубі. Усього довкола клубу організувалася група осіб із 40 чи й 50.

Очевидно, за клубом стежили. Коли п’ятеро його членів спробували поширювати листівки напередодні дня українських політв’язнів приблизно такого змісту: "Співвітчизники! 12 січня — день українських політв’язнів. Підтримаймо їх!", — тут же розпочалися арешти. У цій справі було заарештовано чотири особи.

Був заарештований 11 січня 1981 року. Йому інкримінували, крім листівок, написання "наклепницьких" віршів і статей, участь у складанні маніфесту про внутрішньополітичне становище СРСР і тексту "Перспективи заповнення духовного вакууму радянського суспільства". За ст. 187-1 КК УРСР засуджений до 3 років позбавлення волі. Карався в кримінальному таборі №78 (с. Райківці, Хмельницька обл.)

Звільнившись у 1984, повернувся до Києва і приступив до релігійної діяльності. Рік працював двірником у Києво- Печерській лаврі, потім бібліотекарем, вантажником. За перебудови брав участь у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Тішився тим, що створена з однодумцями община УАПЦ була першою в Україні.

У 1987-1989 був організатором і головою Українського культурологічного клубу. Згодом клуб цілком увійшов до Української Гельсінкської Спілки (УГС).

У 1989 видавав незалежну газету "Голос відродження". Хоча в ній було написано, що це газета УГС (тоді він був членом її Всеукраїнської Координаційної Ради), практично УГС ніякої участі в ній не брала. Він з дружиною самі її верстали, власним коштом друкували в Прибалтиці і розповсюджували на Хрещатику в Києві.

З 1989 — оглядач радіо "Свобода", співзасновник, співвласник і ґенеральний директор Української незалежної інформаційної аґенції "Республіка" (УНІАР). З 1994 — Президент Українського медіа-клубу.
Олександр Кривенко."Громадське радіо"

Порвалась остання струна...

Тужлива пісня, що нею проводжали у незвідану путь своїх побратимів українські дисиденти, лунала під склепінням Будинку вчителя. Тут Україна прощалася з Сергієм Набокою.
Тут не було владців - жодного. Тут були тільки рідні, друзі, колеги Сергія.
Ті, хто разом з ним створювали Український культурологічний клуб і Українську Гельсінську Спілку, хто разом із ним - наймолодшим в Україні політв'язнем - був заарештований 1981 року "за антісовєтчину".
Ті, хто мав щастя працювати з ним в УНІАР, на "Ері", Радіо Свобода, хто дружив із ним і хто просто знав і любив його.
Бо не любити Сергія було неможливо. Адже це все одно, що не любити порядність, інтелігентність, чесність, доброту... Тут не було чужих - усі свої.
По Сергієві відслужили панахиду у Володимирському соборі. Поховали його на Байковому цвинтарі, там, де Стус, Литвин, Світличний. Серед своїх...
І от відлунали надгробні промови, молитви і плач, і всі розійшлися, роз'їхалися по своїх домівках і справах. А Сергій не пішов у своїх справах. І не поїхав додому. Він залишився там. У холодній мерзлій українській землі. Яка має стати йому люблячою і ніжною, бо він любив її ніжно.
Ми ховаємо й ховаємо своїх. І дедалі більше чужих довкола...
Рух-Прес


Пам'яті Сергія Набоки

У програмі Миколи Вересня присвяченій пам'яті Сергія Набоки, взяли участь журналісти Андрій Охрімович, Володимир Скачко, Юлія Мостова, Марія Мисьо, колишній політв'язень Микола Матусевич та письменник Максим Стріха.

Вересень: Так припадає, що останні два місяці мені припадає вести програми досить сумні. Спочатку це були програми про Михайла Коломійця. Сьогодні у нашій студії, принаймні я так думаю - що всі були на похованні Сергія Набоки. Сьогодні ми будемо говорити про Сергія Набоку – але не тільки про нього. Тож ми починаємо цей досить сумний вечір. Можливо, хтось пригадає історію власних стосунків з Сергієм Набокою. Ці історії можуть бути й веселими, і сумними – вони можуть бути різними, щоб подивитися на нього, як на людину. Коли я їхав на ефір, то думав, що треба зробити таку програму, щоб Сергію вона сподобалася. І 100%, що якби ми говорили про нього з посмішкою - адже він теж був іронічною людиною - то вона б йому точно сподобалася. Ні в кого немає нашвидку історії – можливо - короткої, можливо - фрази?

Охрімович: Я можу сказати, що стосується цієї поїздки саме у цю сумну експедицію. Ми їхали спочатку у Білу Церкву, а потім у Вінницю. У Білу Церкву було більш трафаретно – взяли маршрутне таксі і поїхали. Коли приїхали, то відфотографували зону, відговорили інтерв’ю, і потім вже, відночувавши у готелі, взяли таксі і поїхали далі. І вже у цьому таксі Сергій говорив про ці речі, про ці звички зони, тих місць, в яких він, вочевидь, сидів і куди ми планували доїхати – на Хмельниччину.

Вересень: Тобто там він сидів - на Хмельниччині?

Охрімович: Я розумію, що це звучить похабно. Але тоді це звучало з добрим гумором. І ще був такий звичай, коли зек звільнявся - то його ще так підколювали, що коли тебе на плацу проводжають, то треба кричати: "Тюрма, тюрма, дай вору клічку". І потім він пояснював, у чому там ситуація, що це є підколка, що це не є так конкретно, що тюрма ці клички дає різні. Це було своєрідним камертоном, що настроювало нас на веселий лад, хоча поїздка наша не була дуже веселою.

Вересень: Зона не може бути дуже веселою.

Охрімович: Зона – це "дом скорби", як то кажуть.

Вересень: Може хтось ще?

Стріха: Я Сергія бачив востаннє минулого понеділка – це було весело. Це була "Маланка" Сергія Грабовича, це були веселощі, це був Сергій з усмішкою під вусами, з люлькою в зубах. І остання моя з ним дискусія була дуже весела – де треба ставити логічний наголос у фразі з пісні "І за неньку стареньку, що навчала нас горілочку пить помаленьку" – чи "горілочку пить", чи "помаленьку"? Насправді то був вечір, коли всі були щасливі, і мені пощастило, що для мене Сергій залишився Сергієм з того вечора – з тією люлькою, з посмішкою, з запахом того рідкісного, доброго люлькового тютюну, бо і цим він відрізнявся від інших. Очевидно, що у кожного, хто спілкувався з Андрієм, є декілька таких історій, бо він був Сергієм – і іншого такого немає.

Скачко: Я останні декілька років практично не розмовляю українською мовою, бо так трапилося. Але я працював з Сергієм десь півроку на українській службі "Радіо Свобода". Мене дивувало те, що він, людина, яка знала пристойно англійську, досконало російську і українську - він завжди говорив: "Скачко, я тебе молю - говори тут українською". Я йому говорив, що це ж моя рідна мова. Так він говорив: "Ну, пойдем в туалет, там поговорим". Коли після того, як він вже нас покинув, сказали, що Набока був модерновий український націоналіст, я зрозумів сенс цього слова. Він знав мову, але він знав те, чого я і зараз, мабуть, не знаю – в якій країні він живе, і як тут можна і треба спілкуватися.

Мостова: Я з усіх присутніх у цій студії не можу сказати, що ми були дуже близькі з Сергієм. Я можу сказати тільки одне – він був один з тих небагатьох людей, які вводили мене в журналістику, які на початку 1990-тих років – серед них була і Ірина Погорєлова, і Микола Вересень, і Володя Скачко, і Оля Мусофірова, і Люда Білецька, і, звичайно, Сергій – які зі мною бавилися, як з малою лялькою, скрізь таскали за собою і пояснювали, де і що. Я знала його як людину, в якій було море принциповості – дуже таке свинцеве море – було море доброти, гуманності і, насправді, іронії – це був, звичайно, океан. Яке ж було моє здивування, коли влітку ми з ним знайшли час посидіти достатньо довго, і він мені сказав, що він пише роман про лицарів. Це мене настільки зворушило. А з іншого боку, це викликало щем, тому що мені завжди здавалося, що уся ця Сенька, якою він займається - не по його шапці. От те, що він робив у журналістиці - то він міг би набагато більше. Просто він не був, як це кажуть, "востребованый". От цього не було. І мені дуже шкода, що він не зміг весь свій потенціал реалізувати в ці останні свої роки, хоча він зробив настільки багато, що нам всім ще...

Вересень: Ми поговоримо про те, чому не по "Сеньке шапка" і "Шапка не по Сеньке"? Мені хотілося б поговорити про мрії. Про що мріялось 12 років тому – і що ми маємо сьогодні? Чи здійснилися ці мрії? Якою він хотів бачити Україну? Якою б хотів бачити пресу Сергій Набока? Яку б Україну, яку б пресу ми б хотіли бачити, присутні хотіли б бачити? Можливо, про це варто поговорити? Я хотів би запитати політв’язня Миколу Матусевича - про що Ви думали, сидячи за радянської доби? Чи вірили Ви, що Україна буде незалежною? А якщо й буде, то чи такою буде ця Україна?

Матусевич: Звичайно вірив, зрештою, як і всі політв’язні, тому що без віри не висидиш. Коли розповідає про це Набока чи я, тому що я теж іронічний саркастичний чоловік - то це виглядає так, що це ледь не шоу. Є люди, які сидять на "Радіо" і кажуть: "Та там весело було". Дійсно, там весело було. Я зараз нагадаю слова Щаранського, який був міністром внутрішніх справ Ізраїлю - то він казав, що це одні з найкращих його років. Це людина, яка досягла і матеріальних здобутків...

Вересень: Він навіть віце-прем’єр Ізраїлю.

Матусевич: Так. І коли не вірити, то дійсно тяжко. А оскільки наші робочі місця поруч були, так сталося, що останню пляшку коньяку ми з ним у вівторок випили, а в середу він вже поїхав. А останній ефір також був зі мною – я в якості гостя був у нього – то я мушу сказати, що він страшенно втомлений був останнім часом, оскільки я бачив, скільки він ходить на перекури. Він на прямому ефірі розгубився, що з Набокою не буває. П’ять хвилини – він ледве взяв себе в руки.

Вересень: Коли Ви дізналися про існування людини під прізвищем Набока?

Матусевич: Я навіть зараз і не пригадаю. Десь на початку 1990-тих. Зрештою, я ще в таборі знав, що така група була.

Вересень: І що це для Вас було, що Ви сидите в таборі, а якась група існує на волі?

Матусевич: Так вони захищали в якійсь мірі. Я давав інтерв’ю "Радіо Свобода" як політв’язень, то я казав, що "коли ми сиділи на нарах, то ти нас захищав, а ми тебе не змогли захистити". Але він так останнім часом перевтомлювався. Він, знаєте, була така відома людина, а він занадто всім приділяв уваги. Я йому казав: "То не твій рівень, трохи обмежуй спілкування". Тому що він міри не знав – надто себе розкидав. Але то було доброта, певно що доброта. Він не міг сказати: "Чоловіче, знай своє місце і не набридай". Це була помилка. І в професіональному плані він не реалізувався, тому що це з’їдало його час.

Вересень: Пане Стріхо, скажіть будь-ласка, от Ви жартували, іронізували з Сергієм. Ви говорили про мрії якісь? Як воно мріялось і як воно сталося? Чи було йому жити комфортно? Якщо ні, то чому?

Стріха: Я не думаю, що йому було надто комфортно жити, хоча, з іншого боку, я не думаю, що він був нещасливою людиною. Я думаю, що він був щасливий, коли організовував УКК. Я думаю, що він був щасливий, коли верстав "Голос відродження". Повірте, то були неймовірно щасливі роки, коли ми тягали з Прибалтики віддруковані на ксероксі якимось примітивними копіювальними машинами зверстані, власне склеєні – це було не на комп’ютерах ще, а на друкарських машинках – розповсюджували їх. І це було справді щастя. Я думаю, що навіть на ТРК "Ера" – я не думаю, що журналіст може почуватись комфортно на УТ-1 десь року 2000 - це було останній раз, коли я був у прямому ефірі у 2000 році, коли Стріха там вже з’являтися теж не міг – але, разом з тим, Набока існував у цій передачі так, ніби-то не існувало ніяких заборон, начебто не було ніякої цензури. Він просто був самим собою.

Вересень: Скажіть, коли Ви видруковували і розповсюджували - Ви думали, що буде так, як ми живемо у 2003 році? Що Ви собі уявляли?

Стріха: Безумовно, ні. Ми тоді були безмежно наївними. Я думаю, що ще у 1993 році мало хто міг уявити те, що буде у 2003 році.

Вересень: А що Ви малювали? От Ви особисто? Ми зараз не зможемо говорити напевно, що собі уявляв Набока – а що Ви собі уявляли?

Стріха: Я, можливо, був більшим песимістом, якщо порівнювати. Але я гадки не міг припустити, що станеться – чесно визнаю, що був наївним, вочевидь, був вихований на добрій класичній літературі. Так сталося, що я був депутатом міськради з 1990 по 1994 рік. Просто було цікаво спостерігати, коли 1992 року, 1993 року, 1994 року одні люди починали відверто скурвлюватися, і як це йшло по етапах. А хтось ввійшов у внутрішню еміграцію, хтось в зовнішню. І тоді стало зрозуміло, що ми надто все спрощено сприймали.

Вересень: Не так сталося, як гадалося. А в нас є слухач.

(телефоном)
Так сталося, що я знав Сергія Набоку, але заочно, на жаль. Його передачі дуже надихали на якийсь патріотизм. Я намагався постійно телефонувати на "Доброї ночі, Україно", на його передачу по четвергам, у мене навіть деякі записи залишилися. І зараз я ці два дні їх слухаю. І тому не віриться, що так сталося. Я був у Володимирському соборі, стояв біля нього – і важко повірити, що так є. Ми втратили людину. Не просто людину, а справжнього журналіста, справжнього патріота України, який робив все, щоб наша держава була вільною і незалежною. І я думаю, що це символічно, що він помер саме у в’язниці, бо його життя було пов’язане з цим, його життя було пов’язане з боротьбою.

Вересень: Спасибі величезне за підтримку. Я хотів би запросити до розмови решту людей – перепрошую за слово "решта" – інших наших співрозмовників з тим самим запитанням. Чи у 1981, 1989, чи 1991, 1992 той краєвид майбутнього був таким самим, як ми сьогодні його бачили?

Вересень: Що саме марилось, що бачилось?

Охрімович: Особисто я?

Вересень: Так, особисто Ви.

Охрімович: Я думав, що це не закінчиться злукою, чи тим зчіпленням рук між Західною і Східною Україною. Якраз перед тим я згадую Сергія, коли я його бачив з пані Рябошапкою, коли вони підраховували голоси, коли від Володимирської спускалась лавина. І Набока, який тоді починав корпункт "Радіо Свобода" – він стояв у витоках корпункту "Радіо Свобода", який сьогодні існує. І я підходив до нього і запитував: "Сергію, скільки зараз на демонстрації?". Він, окинувши професійним оком, сказав: "Ну, 8-10 тисяч".

Вересень: Ви маєте на увазі, коли була злука між Києвом і Львовом?

Охрімович: Очевидно, що всій тій лавині, яка спускалася по Володимирській, і всім тим людям, тобто професійним журналістам, безпосередньо Сергієві і пані Рябошапці ця Україна марилася точно так само, як і мені - що буде відбуватися якась лавина, яка захопить всю Україну, яка візьме, так би мовити, її в свої руки і зробить те, про що думали, скажімо, ті люди, які робили справу у 1918 році, ті люди, які робили справу до 1953 року, ті люди, які відсиділи терміни, у тому числі і пан Матусевич, в тому числі і Сергій Набока. Це тоді марилося. Історію з сповзанням ми з Вами знаємо.

Вересень: Мені цікаво - можливо пан Матусевич нам скаже, про що Ви мріяли, як виглядав би Київ у Вашій уяві, коли Ви сиділи? Як виглядав Київ дисидентів, як він виглядав для Вас коли Ви сиділи? Це були маленькі машини і великі будинки? Як це виглядало?

Матусевич: Я не зовсім прямо відповім на запитання. У нас з Сергієм, поскільки ми пропрацювали – полемік, зрозуміло, між журналістами багато буває – і з багатьма дисидентами ми не могли порозумітися. А з Набокою у нас порозуміння було в одному аспекті - що я вважав, що всі дисиденти, які сиділи, взяли великий гріх на душу, пішовши тим чи іншим чином на співпрацю з владою. Набоці сім разів пропонували балотуватися у Верховну Раду – він не погодився. Він не замастився співпрацею з цією владою. До речі, я теж. Зараз я професійний біч, в якійсь мірі.

Скачко: Я хочу нагадати, Миколо - ми можемо назвати себе, якоюсь мірою, учнями Набоки. Я не пам’ятаю, коли я з ним познайомився – здається, що він був завжди. Я не пам’ятаю, хто мене підвів, де я зустрівся – на барикадах, чи десь в пивничці, чи в когось на квартирі. Він мріяв про нормальну Україну. Коли мені кажуть, що він міг мріяти про такий Київ – можливо. Але я знаю точно, що він ніколи не мріяв про Україну, від якої відгороджувалися – те, про що ми сьогодні говоримо з різних точок зору. Він ніколи не думав, що від незалежної України будуть сахатися. Давайте згадаємо, він ніколи не говорив якихось гучних слів. Ми могли – якось туди-сюди – говорити якимись гаслами. Набока гаслами не говорив. Він міг щось сказати, російською мовою "ерничать", з цього приводу. Але тут був якийсь біль, його міг хтось вловлювати – але він не про таку Україну мріяв. Сьогодні Україна не є така, давайте будемо чесними, як ми мріяли. Ми якісь параметри вибудовували? Не вибудовували. Набока, мабуть, вибудовував, бо знав це трішки, можливо, світоглядніше. Сьогодні Україна не така.

Мостова: Я хотіла ще раз сказати, що він не просто мріяв, що не просто планував – він робив дуже багато задля того, щоб вона була. Але мені здається, що в якийсь час він втомився "метать бисер". От у мене було таке відчуття. Але у той же самий час у нього, десь всередині, було дуже велике переконання, що прийде коза до воза. Як буде не це покоління, я не поділяю цю думку – але він мав право на неї. Тому що він не просто на печі лежав, як Ємеля. Він дуже багато зробив реальних речей. У нього була політика "малих справ". Я маю на увазі якісь малі журналістські справи, вербальні взірці, які він надавав. Але ми казали, що його масштаб був набагато більший. З одного боку, була ця проблема. З іншого - в нього була мудрість. Ця мудрість надавала йому переконаність у тім, що якщо я не побачу цього, то мої дві дівчини, дві дочки – до речі, дуже чудові і світлі люди – вони це побачать. Мені здається, що це його заспокоювало.

Вересень: Я думаю, що на прощанні у Будинку вчителя – це було досить дивно дивитися, це були такі рідкісні моменти – коли приїздили люди досить з різних політичних угруповань, щоб покласти квіти. І зовсім різні люди. Я підтримую цю думку, що мудрість не в тому, щоб сваритися, а в тому, щоб замирити. От він мав таку дивну здатність об’єднувати людей, а не роз’єднувати.

Охрімович: Я хочу навздогін Вашій думці кинути таку думку, що Сергій продукував те, чого бракує в українській реальності. Тобто в українській реальності є брак стилю. Цей величезний брак стилю, смаку і фактури. У цьому сенсі Сергія можна назвати таким українським Бельмондо журналістики, політики і так далі. Тому що Бельмондо не викинеш з французького контексту – фактура, запах, поведінка, жест – він зумів виробити те, чого в українському стилі, ні в політиці, ні в журналістиці – я розумію, пане Вересень, що Ви зробили цю справу, Вас впізнають.

Вересень: Не про мене мова, слава Богу.

Охрімович: Суть полягає не в тому. Це в контексті. І там було завдання – створювати цей напрям, створювати цей коридор, рухатись таким чином.

(телефоном)

Хочу сказати, що Сергій є геніальною людяністю, що він є нашою модою правдивої і справедливої праці. І всі ми повинні підтримати його душу протягом цих сорока днів – хтось, можливо, медитацією, хтось - гарною думкою і словом. А потім пам’ятати, славити його і хвалити.

Стріха: Хочу сказати, що Сергій – це до питання, якою він мріяв, щоб була Україна – він дозволяв собі жити так, начебто Україна такою є. Він був взірцем справді стилю, стилю модерного українця. Я б дуже радив – і думаю, що сам це зроблю – погортати підшивку "Книжника ревю", де він вів передостанню шпальту, з якої я починав читати цю газети останні декілька місяців, коли він там співпрацював. Це був геніальний стьоб, це хтось міг сприймати як розхитування авторитетів. Очевидно, він не вписувався в ті похмурі етнографічні канони. Він був блискучо освіченою людиною. Я колись мав з ним розмову про книжкову україніку ХІХ століття, чи про особливості перших українських перекладів з Гоголя – він міг говорити на рівні доктора наук з будь-якої гуманітарної дисципліни. І він собою стверджував, якою б Україна не була – якою вона має бути. І робив це ненав’язливо. І в тому, мабуть, полягала його мудрість.

Вересень: Я хотів би сказати, що пан Охрімович залишив нас. І в нас у студії з’явилась журналістка Марія Мисьо, яка досить довго знала Сергія Набоку. Наскільки я розумію, вона тут сьогодні представляє правозахисників. Чи колишніх тепер, бо з грантом була проблема?

Мисьо: Ні, я не можу говорити за кого-небудь. Але я, як представник чи то діаспори, чи то а американо-українців, то я хотіла би сказати наступне. Можливо, Вам дуже важко уявити, що це означало - бути українцем в Америці до перебудови. Це для нас була глуха тиша, це була чорна діра, з якою ми не мали жодного контакту. І для мене дуже було дуже зворушливо, коли я сиділа в своєї подруги, Роні Лодзинської, коли відкрилися телефонні лінії з Україною. І ми сиділи у неї вдома, і там дзвонив Сергій Набока і читав свої новини – це було у 1988-89 роках. Для нас це був – я не думаю, що перебільшую – живий голос України.

Вересень: Це було в Нью-Йорку?

Мисьо: Це було в Нью-Йорку, на Сьомій вулиці, якщо комусь цікаво. На Сьомій вулиці і Другій авеню.

Вересень: Там, де українці живуть.

Скачко: Маленька Україна.

Мисьо: Точно. І ми слухали голос Набоки – для нас це був голос України. Коли я вперше побачила його вживу – я уявляла його як якусь ікону, а тут звичайна нормальна людина. Каже: "Йдемо, поп’ємо кави". Кави ми тоді не випили.

Вересень: Але пива випили.

Мисьо: Ні, навіть пива не випили. Я думаю, що й рік пройшов, як його не бачила. Я просто так хотіла поділитися з слухачами, щоб вони зрозуміли, яка це була постать для нас на Заході, коли все було глухе.

Вересень: У мене таке питання – я з цього, власне, починав ефір – тут зараз є і журналісти, і не журналісти. Я починав з того, що був ефір з приводу Михайла Коломійця, тепер ефір щодо Набоки. Я хотів запитати - а чому незатишно жити журналістам у цій країні? Я питаю не тільки у журналістів. Нежурналісти, безперечно, спостерігають за тим, що відбувається в країні. У мене інколи складається враження, що саме українське середовище випихає журналістів з самого себе – з суспільства, з держави – я не знаю, як воно тут перемежовується. Суспільство не розвивається, а держава, так би мовити, розвивається.

Мостова: Просто зі свого життя випихає.

Вересень: Ми бачимо, щоб там не було, хто б там не говорив - якщо навіть припустити, що всі ці смерті, перепрошую, природні - тобто, ніхто нікого не вбивав і все було чудово. Але журналісти просто мруть, і не останні, їх знають, принаймні, ті, хто дивляться телевізор чи читають газети. Чому це так?

Мостова: Я хотіла сказати, що коли вирішувалось питання куди мені вступати, то мама сказала, що я піду на журфак тільки через її труп, бо вона знала через батька, наскільки це важка професія. То вона наводила мені аргумент, що, за даними ООН принаймні на той час, журналіст входив в п’ятірку професій...

Вересень: Найбільш небезпечних.

Мостова: Ні, не найбільш небезпечних, а з найбільш коротким життям. Мені здається, що йдеться не тільки про фізичну безпеку, йдеться про небезпеку пропускати через себе не тільки інформацію, а її й усвідомлювати. Бо журналісти, на відміну від слухачів і читачів, читають не по діагоналі. Вони займаються справою не тоді, коли смажать яєчню. Вони все це пропускають через себе. Багато з них переживає, якщо в нього є якісь свої симпатії, принципи, свої погляди, йому болісно, коли якась несправедливість і так далі. Це небайдужий фах.

Вересень: Я розумію. Я теж одну репліку зроблю.

Мостова: Хвилиночку, я не закінчила. Справа в тім, що більшість українських журналістів, принаймні цього періоду, будуть жити довго. Тому що в них все мимо проходить.

Стріха: Можливо, вони тяжко мучаються, тільки ми цього не помічаємо.

Вересень: Я можу сказати тільки, що я колись зайшов у канадське Сі-Бі-Сі і запитав у свого приятеля – там декілька портретів жінки була, я запитав: "Хто це така?". А він каже, що це дуже відома журналістка і вона померла, тобто вона молодою померла, не на пенсії. Я зробив висновок, що в них до пенсії, як правило, доживають. А у нас дуже багато не доживають.

Скачко: Я хотів сказати, що ця журналістка була, російською, "властительницей дум" канадців. Вона була страшенно популярною, її любили більше за пательню і яєчню, яку готували. Мені здається, що проблема нинішніх українських журналістів - що вони за своїм життєвим статусом опустилися до рівня радянських журналістів. Журналісти – це люди, які продукують ідею. І коли вони брешуть, то вони пропускають цю брехню через серце. А совість – є таке поняття – ніколи, ніде не зникає, її не можна знищити указом президента, рішенням ЦВК чи якоюсь нечистою силою. Коли ти брешеш - ти пропускаєш все це через серце. А совість посилає імпульси якісь. Дивіться, радянські журналісти були серед тих категорій, які пили найбільше, вони алкоголем вбивали в собі причетність до брехні. Сьогоднішні українські журналісти наближаються до цього статусу. Вони змушені брехати і повинні шукати якийсь релаксатор.

Мостова: Але вони не п’ють. Такого, як було в радянській журналістиці, зараз немає.

Скачко: Ні, немає. Але це і скорочує вік журналістів. Це падає на серце, на печінку, на що там ще.

Мостова: Тобто "помаленьку", чи "навчила ненька"?

Мисьо: Я хотіла б посперечатися з шановним другом Скачком. Журналіст, на мою думку, з ідеями не працює, він працює з фактами. Я, як спостерігач, можу сказати, що в Україні дуже мало фактів і дуже багато ідей. Я думаю, що якби всі керувалися лише фактами – можливо, не всі підтверджені, треба перевіряти, все інше – тоді, можливо, було би легше і була би кращою журналістика.

Скачко: Я не буду сперечатися. Факти є, але немає можливості подати ці факти. Неподача фактів – це закамуфльована брехня. Давайте будемо говорити так, як воно є, на рівні дефініцій.

Вересень: Щодо останніх декількох днів. Хтось мені пояснить – може я кажу неправильно, може мене хтось виправить – коли почалися ці ідеї назвати вулицю, то мені це не було до серця. Мені якось було це неприроднім. Я навіть собі уявив Набоку, як він там на небі до цього поставиться. Як Ви до цього, пане Матусевич, ставитесь, щоб вулицю назвати, пароплав? Це ім’ям Брежнєва, я знаю, багато називали. Але, з іншого боку, може він заслужив? Я не знаю. Яка Ваша думка?

Матусевич: Я говорив, що останнім часом я постійно спілкувався з ним. І ми трошки тут додаємо меду і бронзовіємо. Це ж живий чоловік – купа недоліків. То мама ліпше знає. Ми сьогодні якраз розмовляли з мамою, пані Катериною – то не є святий чоловік. Але це один з небагатьох людей, не тільки журналістів, котрий відіграв в житті свою роль. Він не зіграв роль розумного, він не зіграв роль лідера. Але це своя роль. І це найважча роль у житті. І таких людей я знаю всього двоє-троє у Києві, котрі грають свою роль. Але не бронзовий, люди добрі, ні.

Вересень: Хтось ще поділиться своїми ідеями? Може, стипендію треба? Я не знаю.

Скачко: Стипендія могла б бути. У сьогоднішніх умовах, коли студент отримує, я не знаю - 15-20 гривень. Якби була нормальна стипендія людині, яка мислить, і знайшлася людина, яка б від щедрот своїх виділила і дала йому 50 гривень. Згадаймо, ми всі були студентами, це було б не зайве. І хай би вона видавалася не по блату, а за якісь здобутки. Це було б непогано. А вулиця? "На улице Ленина, на пароходе Ленина пропливая, мимо самиолета, который с именем Ленина летел куда-то в страну имени Ленина" – це ж ми все вже проходили.

Стріха: Безумовно, Сергій поставився б з великою іронією до цього називання вулиці, пароплава. Але з іншого боку - якщо ми подивимося на топоніміку, перелік назв вулиць, я думаю, що набагато справедливіше, якби вони були імені Набоки, а не імені того, ким вони досі є. Мисьо: Я ще хотіла сказати – я це тихо сказала, коли були поминки. Я раніше думала, що без плачу не зможу сказати, але зараз, певно, зможу. Я не знаю, де Сергій зараз, але вірю, що він є десь. Але я вірю, що там, де він є, він має повну свободу слова.

Вересень: У нас залишається хвилин п’ятнадцять. Кожен з нас, так чи інакше, сказав, що інше мріялося. Ми знаємо, що на кухнях, дехто навіть на "Радіо Свобода", а дехто - на Громадському радіо, говорять про причини того, що так не сталося. А у мене інколи виникає питання - чи журналісти не завинили, що ми маємо таку ситуацію, що свободи слова немає. Давайте спочатку послухаємо слухача, а потім подумаємо про роль журналістів.

(телефоном)
Я почув думку за Вашим столом, що журналістів змушують брехати. Дійсно, середовище таке, що воно виштовхує з життя, виштовхує з професії. Але цим не можна все пояснювати. Це є свідомий вибір. Зараз не змушують таким чином, як змушували раніше того ж Сергія. Так що це свідомий вибір. І журналіст, розуміючи важливість своєї професії, все-таки ризикує своїм соціальним становищем, можливо втратою коштів, зарплата нижча і таке інше. Але дуже висока ціна за те, що так просто говорять, що вони змушені брехати. Я хотів би, щоб Ви висловились з цього приводу.

Вересень: Фактично це те, що я й хотів запитати. Якраз це співпало з моїм запитанням. Отже, помилки журналістів, вина журналістів за відсутність свободи слова? Легко говорити, що в усьому винна влада, але важко говорити про себе.

Мисьо: Я готова говорити за себе. Оскільки я тут іноземка і працюю для іноземних видань, і приїхала сюди, як мій любий Скачко любить висміювати щирих українців - але я приїхала як щира українка і дуже хотіла б, щоб тут усе було б добре. І я можу признати, що у моїх статтях для іноземних видань я пробувала позитивно представляти позиції України. І, можливо, недостатньо критикувала владу. Можливо, влада й думає, що я їх критикувала, але я думаю, що я до них дуже м’яко ставлюся. І це, напевне, не мало великого впливу. Але тут я хочу просто сказати, якщо кожен буде визнавати свою вину...

Вересень: Не обов’язково кожен. Але що ти, як людина, яка спостерігає за ситуацією, що окрім твоєї персональної, можливо існуючої, може неіснуючої помилки чи хиби, ти спостерігаєш в середовищі українських журналістів - що показує, що вони помиляються? Що, це неправильно, що вони також брали на себе відповідальність за стан ситуації?

Мисьо: Я би сказала, що проблема – всі будуть тепер злі на мене – проблема є в поганій журналістиці, проблема є в поданні ідей, не фактів. Проблема є в поданні мого бачення того, що відбулося, замість того, що відбулося. Для мене це звичайна повсякденна журналістика. Можна прочитати статтю, не знаючи, що там відбулося, але знати, що думає про це журналіст.

Мостова: Я хочу сказати, повертаючись до вулиці - що давайте ми залишимо це рішення родині Сергія. Вони мають вирішувати, чи хочуть вони цього.

Мостова: Так. Можливо, для них це важливо. А щодо регалій - то я хочу от що сказати – вони Сергію всі були непотрібні. Я це відчуваю. Я можу сказати, що у 1999 році, це було п’ятиріччя "Дзеркала тижня", до мене зателефонував пан Волков і сказав: "Слухай, а ми побачили по всіх комп’ютерах, що ти не заслужений журналіст України. Це ж треба швидко виправляти". На що я відповіла: "Александр Михайлович, мне заслуженный журналист Украины - это как для вас ходить в грузинском "Адидасе". Це було зрозуміло. І справа в тім, що для журналіста найголовнішим є результат його роботи. Не орден "За заслуги" невідомо перед ким, як один знайомий редактор, який перейшов кілька років тому на обласну службу. Він пишався тим, що отримав орден "За заслуги" третього ступеня. Теж непогана дефініція. Але як можна журналістам, які не були на фронті, вручати ордени? Тільки результативність твоєї праці може бути показником ефективності і професіоналізму. Але зараз ми довели стан преси, частково від відсутності гідності, фахової, журналістської гідності. Але ми довели її до того, що неефективною є опозиційна і провладна преса саме тому, що об’єктивної дуже, дуже мало. Бо опозиційна преса пише: "Геть! Ганьба!". І ці радикальні позиції не така вже значна й частина населення поділяє. Провладна преса "мочить" Тимошенко, "мочить" Ющенка, "мочить" ще когось, а вони все одно отримують найвищі рейтинги і результати на виборах. Далі неефективність. Пам’ятаєте, за радянських часів газета написала – ввечері вже партзбори, вже виправляють. Були різні перекоси. Зараз ЗМІ не є ефективними, це не є чинник впливу.

Стріха: Я можу сказати, що непродуктивне питання - чи винні журналісти. Частково так. Але журналісти надто різні. Безумовно, такою ж мірою винні вчені чи політики. Коли опозиційний депутат говорить про вину журналістів, причому цей депутат захищений імунітетом - все ж його теоретично не схоплять. А якщо і схоплять, кинуть і поб’ють - то буде завтра запит, то це теж не зовсім щиро. І сказати, що журналісти не винні у цій ситуації – винні, як і всі ми, кандидати і доктори фізико-математичних наук, які ще не виїхали звідси, як банкіри, як доярки, які пробують жити на цій землі. Все ж таки були такі журналісти, як Сергій, які діяли незалежно від того, що тут відбувалося, і показували, що журналістом тут бути можна. Думаю, що цей приклад мусить бути якоюсь мірою сприйнятий.

Матусевич: Я хотів би додати, тому що я, власне, не є журналіст. Я хотів сказати, чим Набока відрізняється. Тому що він талановитіший журналіст. Я, до речі, про це з пані Катериною сьогодні говорив. Внутрішня свобода – і тоді будеш писати, і тоді тебе будуть читати. А плюс талант – і ти станеш в перших рядах. У нього була ця внутрішня свобода. У опозиційних і неопозиційних журналістів, пані Юлія про це говорила, немає внутрішньої свободи, вони не особистості.

Мисьо: Колись було засідання правозахисної ради IREX-ProMedia, то я нарікала, що я тут читаю статті в українських газетах і я нічого не розумію. Мабуть, я українською мовою недостатньо володію, щоб це зрозуміти. Пан Микола і Скачко тоді були, а Набока мені сказав: "Ніхто їх не розуміє. Вони собі пишуть один одному, а не для читачів". Це я хотіла просто навести його оцінку українських журналістів.

Скачко: Я хотів би нагадати всім тут присутнім, що було років сім-десять тому, що ми могли один за одного – це про образ корпоративної журналістської солідарності – ми око могли виколоти будь-кому за те, що ми є корпоративна спільнота. Сьогодні цього немає, і це найбільша вина журналістів перед цим суспільством. Що нас роз’єднало? Амбіції, придуркуватість, дії влади, гроші, посади. І я хочу сказати, що наша вина – це, як мінімум, 50%. І я її готовий взяти. Не тому, що я у прямому ефірі.

Матусевич: І за те, що журналісти готові виколоти один одному око?

Скачко: Це само собою. Я кажу - 50% взяли і понесли.

Мостова: В української журналістики є фундамент. І більшість цих прізвищ я називала на початку. Я хочу сказати, що з відходом Михайла Коломійця, який був еталоном економічної фахової журналістики, з відходом Сергія, який був еталоном справді стилю, мудрості і такого громадянського активного пофігізму щодо тих, перед ким, я казала, треба метати бісер. У цьому фундаменті, який занадто малий для того страховиська, яке ми збудували, випало ще два дуже суттєвих, дуже серйозних камені. Ми можемо завалитися, просто геть завалитися...

*****

Леонід Мілявський:

Із Сергієм Набокою ми були знайомі 30 років. У 1972 році він з’явився в нашій молодій компанії. Компанія була з відчутним антирадянським і навіть націоналістичним «душком». Згодом із групи лишилося кілька чоловік, серед яких був Сергій Набока, Іна Чернявська, Леся Лохвицька і ваш покірний слуга. Ми називали себе Київським демократичним клубом – КДК. У такому складі ми і «загриміли» на 3 роки «за распространєніє завєдомо ложних ізмишлєній, порочащіх совєтскій ґосударствєнний і общєствєнний строй». Ішов 1981 рік.

Покоління Сергія Набоки, покоління народження 1950-х років, можна назвати сімдесятниками. Після звільнення ми одразу ж зійшлися з шістдесятниками, і вже разом із ними був започаткований Український культурологічний клуб.

Сергій – безперечний лідер, людина з організаторськими здібностями. Він завжди був серед ініціаторів усіх починань. Згодом мені довелося працювати з ним під началом В’ячеслава Чорновола у першій незалежній газеті «Голос відродження», у прес-службі УГС-УРП, яка потім перетворилася на УНІАР – Українську незалежну інформагенцію «Республіка». Це була перша незалежна інформагенція.

Із Сергієм було пов’язане майже все моє життя. Він довгий час був моїм найближчим другом, і тепер здається, що разом із ним пішла у небуття частка і моєї душі. Нехай земля йому буде пухом.

Тарас Чорновіл:

Є події, які дуже боляче ранять серце – коли людина переповнена життям і здається, що в ній аж кипить бажання дуже й дуже багато зробити, і раптом ці люди відходять. Чомусь Бог забирає саме найактивніших, мабуть, все-таки найкращих. Сергія я однозначно можу зарахувати до цієї когорти. Ми знайомі дуже давно. Ще з другої половини 1980-х років ми почали активно співпрацювати, коли утворювався Український культурологічний клуб у Києві.

Я пригадую його як людину, на яку я свого часу дуже багато в чому рівнявся. Це відсутність такого розуміння, як страх, відсутність якогось необґрунтованого, дикого фанатизму, це ставлення до всього з певною усмішкою, іронією, але неймовірно конкретизоване і неймовірно вміле розуміння ситуації й здатність робити оцінки всього, що відбувається. Я дійсно захоплювався ним як журналістом, як громадським діячем.

Мені здається, що він багато у чому випередив свій час саме у ставленні до подій і до осмислення виходу із ситуацій. Багато хто не розумів його, і, мабуть, часто саме непорозуміння зі своїми давало ті рубці на серці та примушувало його іноді надягати на себе маску якогось ніби показного цинізму. Але він ніколи не був ні циніком, ні зверхньою людиною. Боляче, що такі люди відходять.

Зараз не стало Сергія Набоки, і мені здається, що у нас, в Україні, стало трошки порожніше. Цієї прогалини ніхто вже не заповнить, тому що він був неймовірно своєрідною людиною.

Багато людей підпадають під якісь шаблони, а він ніколи під шаблони не підпадав. Це дійсно Людина з великої букви, прекрасний журналіст і дивовижний діяч. Я вважаю, що якби робити такий Пантеон постатей сучасної історії України, то він би мусив там зайняти своє місце і був би певним зразком, тому що від нього можна багато чому навчитися, може, не чогось академічного, а саме того, як бути людиною в дуже складних ситуаціях.

Тарас Марусик:

Останній раз я спілкувався з Сергієм Набокою рівно тиждень тому, якраз у час виходу в ефір програми “Демократія й держава”. Саме тоді він готувався до запису своєї чергової програми “Права людини: українська реальність”. Час від часу на його замовлення я готував матеріали для цієї програми. Минулого понеділка був саме такий випадок. Як виявиться пізніше, то була його остання програма.

Я попросив кількох політиків і громадських діячів поділитися своїми думками про нашого колегу Сергія Набоку. Говорить колишній довголітній політв’язень, а тепер президент Українського ПЕН-Центру Євген Сверстюк, який у 1987 році був однією з центральних фігур на виступах в Українському культурологічному клубі: «Український культурологічний клуб був першим громадським угрупованням, що скористалося атмосферою гласності. В суспільстві панував переляк, і лише політичні в’язні відчули, що вже не заарештовують і можна говорити чесно й уголос. З кінця 1987 року Український культурологічний клуб очолив Сергій Набока і був діяльним головою його аж до переходу до Української Гельсінської спілки».

Тарас Марусик:

До речі, у тому ж таки 1987 році з розгромною статтею “Театр тіней, або хто стоїть за так званим УКК” виступив у “Вечірньому Києві” журналіст тієї газети, а тепер головний редактор газети “Факти Олександр Швець. Пізніше його підтримав інший журналіст цієї газети Сергій Тойма (Кичигін).

Продовжує народний депутат України Лесь Танюк: «Смерть Сергія Набоки не просто несподівана, не просто нагла, а і дуже драматично вплинула на нас усіх. Це все-таки з розряду того, що гинуть журналісти, які бралися за права людини, які стояли при заснуванні меморіалу імені Стуса, Української Гельсінської спілки.

У нас багато було спільних проектів з Набокою ще в той час, коли він брав участь в роботі Меморіалу. Багато і ми йому давали різних тем і матеріалів для його радіороботи. Ну, звичайно, ще більше планві: він мав виступати на парламентському читанні про Голодомор. Я планував його виступ.

Нам не просто буде його бракувати. Ми маємо віднести цю загибель до тої серії смертей і вбивств, переслідувань, коли ми говоримо про Гонгадзе і Чорновола… Усе це зовсім не випадково, що коли людина починає братися за якісь болючі хворобливі теми, то закінчується це поганим серцем, КАМАЗом, або ще чимось. Я думаю, що він багато кому заважав отим своїм спокійним іронічним ставленням до всякого роду офіціозу, тим небажанням перевести проблему в пафос, прагненням розв’язати її на моральному, етичному і безкомпромісному рівні. Таким він нам і запам’ятається. Нам його дуже і дуже бракуватиме. Це трагічно, що сталося». Тарас Марусик:

Зазначу, що, згідно з офіційним висновком судмедекспертизи, Сергій Набока помер від гострої серцевої недостатності.

А тепер слово іншому народному депутатові Анатолієві Матвієнкові: «Я думаю, що він показав, що, залишаючись справжнім журналістом, можна не продавати ні тіло, ні душу. Можна бути чесним журналістом, що він демонстрував і в українській незалежній інформаційній агенції «Республіка» і на Радіо Свобода, і в телевізійних передачах. Я вважаю, ще це велика втрата, але найбільшою пам’яттю про нього буде захист тих прав і чеснот, які Сергій з собою ніс, побудова тієї держави, про яку Сергій думав. Хай буде земля йому пухом. Наша вічна пам’ять про цього яскравого й справжнього українця».

Тарас Марусик:

І на завершення – спогад-прощання колишнього політв’язня Миколи Матусевича, який останнім часом працював із Сергієм Набокою у програмі “Права людини: українська реальність”.

Микола Матусевич:

Ми вже позабували, які були у нас 70-80-і роки. Я пригадую, що на вулиці люди часом переходили дорогу, щоб не привітатися з моєю мамою. А на початку 80-х – це взагалі такий був період, що страх опанував практично все.

І от знайшлися четверо молодих людей: Набока, Мілявський, Чернявська, Лохвицька – котрі не побоялися висунути вимоги, щоб до політв’язнів ставилися по- людськи і вимагати їм свободи. Сьогодні одного з тієї четвірки не стало. Сьогодні ми з ним прощаємося.

Дякую, Набоко, що ти захищав мене тоді, коли я сидів на нарах… Сьогодні ми Тебе проводжаємо. Земля Тобі пухом…
джерело: rukhpress.com.ua
додано: 07.02.2007



]]> ]]>

© ukrfoto.net 2006-2017.
Авторські права на фотографії, розміщені в розділах "фото України" та "фото українців", належать їх авторам.
Матеріали сайту, за умови зазначення імені їх автора і посилання на UkrFoto.net, можуть бути використані іншими ресурсами.

Карта сайта: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17